Степовий самітник

Металеве розмірене «ширк-ширк» бруска об сталь коси розрізало дзвінку тишу спекотного надвечір’я. Назар потроху порався у дворі. Щоразу, коли важкий брусок проходив уздовж леза, козак на мить завмирав, вслухаючись у цей звук. Колись цей метал звучав інакше — виблискував у кінних лавах, дзвенів об турецькі ятагани, співав у руках, коли море під чайками ходило ходуном. Тепер же йому залишалося тільки це: гострити косу для сухої трави.

Чоловік жив відлюдником відтоді, як повернувся з останнього походу. На Січі його, звісно, не проганяли — навпаки, кликали лишитися при курені, ділити останній шматок сала й куліш. Та Назар не міг. Скалічена нога давалася взнаки щодня і кожен крок був мовчазним нагадуванням про те, ким він став. Бути обузою для побратимами? Бачити в їхніх очах жалість замість поваги? Ні. Для його гордості це було гірше за турецький шовковий зашморг.

«Краще вже так... — промайнуло в голові, коли чоловік із силою провів бруском по лезу. — Краще самітником серед полину, ніж тінню колишнього себе серед воїнів».

У саме село Назар теж не пішов. Там усе було чужим і тиснуло на груди ще дужче. Місцеві дивилися на нього скоса, з побоюванням і прихованою чужиною. Побратими, повертаючись із походів, заходили в місцеву корчму і під хмільний чад описували подвиги Назара — приплітаючи те, що було, і те, чого й близько не траплялося. Для селян він перетворився на якусь легендарну, але небезпечну примару. Люди просто не знають, як жити поруч із тими, хто бачив стільки смертей. Та й про що йому було теревеніти з сусідами? Про врожай? Про погоду? Коли в голові досі шумлять чорноморські хвилі й запеклі крики бійні. Потроху жити самітником на крайку степу виявилося куди простіше — нікого не турбувати, нікому не пояснювати нічого й не краяти власне серце повсякчасними спогадами.

Назар обрав для життя місце, де дике степове роздолля зустрічалося з тінистим прихистком балок. Його двір притиснувся до самого крайку урочища біля Великої Тернівки — крутого, порізаного ярами звиву тутешньої річки, що несла свої тихі води на захід, до самарських плавнів. Це була прикордонна, рубіжна земля: на північ і схід простягалися відносно спокійні козацькі займища, а на південь, одразу за обривистими пагорбами, відкривався безкрайній, нічий Степ — суворий, випалений сонцем і продутий солоними суховіями.

Ландшафт довкола дихав первісною, майже незайманою силою. Пласкі, мов долоня, вододіли вкривала висока степова рослинність: ковила та сивий полин, який під спекотним надвечірнім сонцем виділяв гіркуватий, хмільний аромат. Але варто було ступити кілька кроків від стежки — і земля раптово провалювалася в байраки: глибокі, порослі прадавнім лісом яри та урвища. Там, у затінку крутосхилів, росли кремезні, столітні дуби із крученим гіллям, гнучкі берести, в'язи та ясени. Долиною самітньої річки тяглися непрохідні хащі верболозу, вільхи та густого, колючого терену, чиї темні ягоди восени наливалися терпким соком — саме цей терен і дав назву всьому урочищу.

Саме ж поселення, що тулилося неподалік, на вигоні біля балки, не було великим селом чи затишним містечком із біленими хатами. Це був суворий, розкиданий по степових складах хутір — кілька десятків дворищ, де мешкали посполиті втікачі, сторожові козаки-зимовчани та люди, яких доля випхнула на самісінький край безпечного світу. Вони трималися цієї землі силою й мозолями: орали вільні ґрунти, випасали худобу по балках, били дичину в байраках і щомиті тримали самопали напоготові, бо від татарського чи розбійного набігу їх відділяли лише ці кущі терену та власна варта. Вони були людьми мовчазними, загартованими страхом і важкою працею, і до чужинців — особливо таких, як Назар, від яких відгонило порохом і минулими кривавими січами — ставилися з глухою, прихованою насторогою.

Назар підвів важкий погляд до обрію. Його сірі, мов передгрозове небо, очі зачепилися за темну цятку, яка поволі рухалася польовою стежкою зі сторони села. Він приклав широку, заскорублу від праці долоню до чола, вдивляючись у вечірнє марево. Напруга в плечах, яка вже стала для нього звичною, раптом спала. Назар розслаблено видихнув. Це був дід Василь — єдина душа з усього села, яка не дивилася на нього як на диковину. Старий поволі шкандибав через високі бур’яни, тримаючи в руках важкеньку плетену корзину.
Назар відклав брусок, пригладив своє скуйовджене, вигоріле на сонці волосся кольору стиглої пшениці й, важко накульгуючи на праву ногу, покрокував до низької перехиленої хвіртки зустрічати гостя.

«Знову щось несе, старий... Не сидиться йому вдома», — із теплою, трохи гіркуватою усмішкою подумав козак, і на мить похмурий тінь, що постійно висіла над його чолом, розвіявся.

Дійшовши до подвір’я, дід Василь з полегшеним зітханням сперся на хвіртку, витер піт із чола і з поважним, майже урочистим виглядом почав вивантажувати свій скарб прямо на дерев’яний ослін. Глечик запашного, темного меду, кружальце домашньої ковбаси, дебелий шмат сала з рожевими прожилками, пляшка каламутної горілки й — апогей цього багатства — важкенький, дорогоцінний мішечок із сіллю.   У Назара від такого видовища аж очі на потилицю полізли. За такий набір у корчмі можна було пропити цілий тиждень або купити добру збрую.

— Ти що собі надумав, старий? — Назар аж руки в боки узяв, здивовано переводячи погляд із харчів на діда. — Що це ти сюди притяг, га? Чи тобі в селі випити немає з ким, що ти вирішив зі мною вечір скоротити та це все добро перевести?

Дід Василь відразу якось заманіжився. Почав совати носаком чобота суху траву, щось бурчав собі під ніс, чухав сиву потилицю, наче шукав потрібні слова. Витримував паузу так довго, ніби збирався зізнатися у страшному злочині, і нарешті заговорив — тихіше, ніж звичайно, крутячи довкола та навколо напівнатяками.

— Я це... кхм... До тебе, Назаре, за допомогою, — старий зняв шапку, зім’яв її в заскорублих пальцях та глянув на козака спідлоба. — Ти ж це... кхм... Ну, можеш ото... на різне перекидатися... Характерник же, бісові ваші очі. То я й подумав, отой... злітай там, чи що…