Частина 11. Мітка (Очищення)

 У кімнаті нависла тиша. Тривожна. Занадто. А коли Тоні почала вловлювати найменші шарудіння стало ще тривожніше.
 Микита виглядав змученим. Очі його були пусті, як у мерця. Руки тремтіли.
— Як почуваєшся? - Урешті-решт витіснила із себе дівчина.
— Я не знаю, що зі мною коїться, Тоні. Наче... У мені живе хтось інший. І хоче забрати мій розум.
 Кореневич різко схопив дівчину за плече, розвернув до себе.
— Скажи, що зі мною?! - Кричав він у сльозах. Точніше... Не зовсім він.
 Набравшись сміливості, принцеса почала пояснювати:
— Арес використовував на тобі якісь закляття, як я розумію.
— Так. Якісь золоті ланцюги чи щось подібне.
— Уже тоді він втрачав силу через мітку Ахануеро. Тому його заклинання було не дуже вдалим. А коли він помер після цього, магія привела до... Скажімо так, відкату.
— Що це таке?
— Дефекти від невдалих заклинань.
— Наскільки це небезпечно?
— По-різному. Тому й Ліберіо попросив твоєї крові. Визначити.
— Тоні... - Руки хлопця стиснулися в кулаки. - Я помру? Я ж помру, так?!
 Принцеса й зреагувати не встигла, як Микита зірвав кинджал з її грудей. Нитка на шиї порвалася, віддаючи мимохідним болем у потилиці. А Кореневич уже зняв кришку з кинджала й збирався встромити його у свої груди.
— Микито! - Крик дівчини ехом розповсюдився по кімнаті.
 Тоні поставила свою руку, закриваючи нею груди Микити від гострого клинка. Сталь вп'ялася в її долоню.
— А-ай...
 Біль. Сильний, але не настільки, як той, що дівчина відчула під час вчорашнього запеклого бою.
— Боже... - Спохватився Микита. Узяв руку дівчини й поцілував пальці. - Пробач, я... Я...
— Усе в порядку. Це була випадковість, що сталася через вплив чар.
— Уф... Давай промию рану і перемотаю.

                                 ***
 Кімната Алі була зачинена. Вікна закривали шовкові персиково-рожеві штори, не даючи сонячному світлу пробратися в кімнату. Натомість по свічці на полиці, столі й тумбочках горіли красивим атмосферним полум'ям. Алієра лежала в обіймах Ліберіо, поки він знімав її халат і верх пеньюара. Чоловічі руки ковзали по тендітному дівочому тілу. І не лише руки... Від чого з уст Алі зривалися тихі стогони, поки внизу живота бушувало задоволення. А дівчина не могла відірвати погляд від солодких губ свого коханого. Він помітив це. Поцілував Алієру. Глибоко проникнув язиком у її рот. Їх тіла тремтіли у цій безмежно солодкій близькості.
— Моя... Моя прекрасна Алі...
— Ох...
 Пальці торкалися найчутливіших місць, дозволяючи обом ще більше насолоджуватися. Насолоджуватися своїм коханням... Поки виснаження не взяло гору й пара розвалилася на ліжку після своїх "розваг".
— Любий.
— Га?
 Алі міцно обійняла Ліберіо, втикаючись носом у його шию.
— Не покидай мене.
— Ні за що, рідна моя. Чому ти думаєш про це?
— Просто... Мені стало так жахливо, коли Арес тебе забрав. Ти знаєш, як я стараюся бути сильною, не плакати, але тієї ночі... Страшно згадувати. Ніколи себе так не відчувала.
 Як мале дитя, Алі якомога ближче притулялася до Ліберіо, ховаючи обличчя в чоловічій шиї.
— Мені було дуже боляче. Дуже. Краще вже я помру, ніж відчую це знову.
— Алі.. Ти ж розумієш, що я вже старий? І можу скоро... - Він зупинився, не бажаючи лякати дівчину, яка вже й так трималася за нього щосили. Маленька беззахисна Алі. Та, яка відкрилася тільки йому. - Забудь. Будемо дивитися в майбутнє з усмішкою.
— Хух... Я постараюся. І все ж, для мене справді дуже важливо, щоб ти був поруч. - Уже трохи відчайдушно звучав голос дівчини.
— Я зроблю все, щоб не покидати тебе, люба моя. Я тебе кохаю.

                                 ***
— Ось так... Готово.
 Тепер руку Тоні обв'язував білий бинт. І перш ніж Микита відпустив ніжну дівочу долоню він торкнувся кінчиків пальців Тоні губами.
— Вибач ще раз.
 Дівчина приклала вказівний палець до губ хлопця.
— Чш-ш. Не страшно. - Усміхнулася Тоня, заспокоюючи Микиту. - Котра година?
 Обидвоє глянули на годинник.
— Ой, здається нам пора йти.
 Вони спустилися вниз, вийшли в сад. Після двох похмурих днів, на вулиці, нарешті, засяяло яскраве сонце.
— Тоні! Микито! - Алі помахала рукою, кличучи пару до неї та Ліберіо. - Сідайте.
 Тепер за столиком сиділи 4 людини. Проте, ніхто не наважувався говорити. І все ж, рішуча різка Алієра почала розмову.
— Микито... Справи погані. Дуже.
— Хах, як прямолінійно, Алі.
 Вона лише хмикнула. А от Антуанетта та Ліберіо не мали такої позитивної реакції. Стурбована принцеса глянула на заклинателя.
— То що сталося?
 Старець склав руки перед собою, почав пояснювати:
— Ви самі розумієте, що пан Микита не володіє жодної природною магією, тому більш вразливий до того, щоб піддатися чарам. І тим паче прокляттям, відкатам, подібному.
 Сам Микита кивнув.
— Зрозуміло. І що буде зі мною далі?
— Частки закляття будуть розвиватися, поки не зведуть вас з розуму остаточно і... Доведуть до смерті.
Серце Тоні пропустило удар, як тільки вона почула, що може втратити коханого.
— Як можна це зняти?
— Тільки... - Чоловік підтиснув губи, наважуючись озвучити те, що засмутить Тоні. Та й Микиту теж. - Чисткою.
— Господи...
 У голосі Тоні читався весь можливий діапазон негативних відчуттів: Роздратування, страх, смуток, прагнення заперечити...
— Тоні... Це те про що ти розповідала?
 Питання хлопця остаточно ввело її в ступор.
— Тоні?
— Мг... Ну...
 Пройшло декілька секунд, які здавалися вічністю, перш ніж дівчина сказала: "Так."
Чистку зазвичай використовували саме для простого люду з Амери. Процедура, що стирає спогади про існування магії та її власників, поділу світів, мітичних створінь. Людина стає жити як інші звичайні люди подібні їй.
— Ліберіо... - Захотів уточнити ще дещо винуватець подій.
— Так?
— Якщо я забуду всіх жителів Роселю, у мене залишаться до них хоча б почуття, що були? - Усі прекрасно розуміли, що саме цікавить Кореневича: Чи буде він кохати Тоні, не пам'ятаючи її?
 Старий заперечливо похитав головою.
— Почуття на спогадах і будуються. Вважайте чистку поверненням на самий початок.
— З якого я потім ніколи не зрушу?! - Зі стукотом по садовому столику викрикнув Кореневич. Точніше... Кореневич під впливом відкату.
— Микито...
 Голова Тоні лягла на його плече. Долонею дівчина легенько торкнулася кулака Микити. Він кинув на неї погляд боковим зором і не промовив більше ні слова.
— Вибір за вами, пане Микито.

                                 ***
 Вечірнє сонце вже заходило, поступово ховаючи «Білого Бога» в темряві. На борту залишилося тільки 2 людини: Де Маркі та його помічниця. Перший стояв спираючись на штурвал, вдивлявся кудись у далечінь.
— Знаєш, іноді я думаю, що став піратом лише заради цих пейзажів.
— Ха-ха.
 Мішель сиділа на краю палуби, опустивши ноги вниз, хоча до холодної води вони все одно не діставали.
— Про що задумалася?
— Капітане...
— Так, як ми домовлялися? Давай на "ти".
— Я не звикла так. - Дівчина знизала плечима, продовжила. - То що все ж сталося з донькою старого та старшим Кастуєрі?
— Їх ув'язнили.
— Он як. Ви вважаєте це справедливим? Чесно кажучи, я очікувала, що вони опиняться на ешафоті.
— Ну... Той Хайлі справді достойний смерті. Долі невинних не раз були втрачені через нього. А дівчині... Дівчині можна обійтися і в'язницею. Вона просто крадійка й зрадниця, яка хоч і намагалася, але не зруйнувала жодної людської надії. І все ж, це вибір принцес. Як ті, хто пізнав гірку несправедливість ще в дитинстві, вони знають яке рішення правильне.
— Ви насправді набагато глибше, ніж хочете здаватися, капітане. - Уже з рум'янцем на щоках промовляла колишня Біорі.
 Елайджан усміхнувся, знизав плечима:
— Ну яка ж романтика в тому, щоб відкривати душу одразу?
 Він наче знав. Знав, що так змусить Мішель ще більше червоніти.
— Капітане... - Зовсім зніяковівши дівчина постаралася перевести тему - То що з коштовностями, які ви повернули з рук Кани?
— Ну... Поки що я їх заховав. Усі, окрім одної. Підійди-но сюди, Мішель.
 Коли вона опинилася перед ним, чоловік витягнув з кишені широку золоту каблучку. Її краї прикрашали діаманти, а середину вигравійовані візерунки.
— Дай свою руку.
 Коли дівчина трохи підняла долоню, хоч і не розуміючи, що коїться, Елайджан вклав її руку у свою. Усміхнувся.
— Я, Елайджан Де Маркі, ніколи, ні перед ким, не ставав на коліна. Але зроблю це заради тебе.
 Повільно він опустився на одне коліно, не відпускаючи руку своєї підлеглої. Чи може більше? Чоловік одягає каблучку на її палець.
— Виходь за мене, Мішель.
 Він цілує її руку. Ось вона, ця мить. Навколо вирує життя й тільки серце дівчини завмерло. Її очі засльозилися. Вона вже не звертає уваги, що її щоки залиті рясним рум'янцем. Вона просто радіє від щастя і каже заповітне:
— Так! Так!
 Елайджан ще раз цілує руку своєї коханої, перш ніж встати й міцно обійняти її за талію. Дівчина у відповідь так само міцно обіймає його за шию. Пара насолоджується цим поривом близькості цілуючи одне одного...

                                 ***
 Сон не йшов. Усі думки Микити були забиті вибором, що його чекав. Обирати він ненавидів.
„Ох... Може мені варто порадитися з Тоні?”
 Так він і зробив наступного дня, покликавши дівчину до себе в кімнату.
— Що ти думаєш?
— Звісно, що ти не маєш помирати.
— Але я не хочу забувати тебе. І тим паче відмовлятися від свого кохання до тебе, мила.
— Я теж. Я теж не хочу зрікатися своїх почуттів. Але мені доведеться зробити це в будь-якому випадку. Або ти лише забудеш мене, або помреш. І доволі поганим способом. Звісно ж, набагато краще, щоб ти жив.
— Без тебе? Це не життя.
— Ти більше не відчуватимеш до мене нічого.
— Після смерті люди теж нічого не відчувають. Проте, усі тягнуться до життя. Навіть коли за нього потрібно боротися.
— Але після смерті ти вже не матимеш ні шансу. А без частини спогадів можна жити далі, створюючи нові.
— Ох... - Зовсім не знав, що протиставити дівчині Микита. І все ж, відмовлятися від своїх спогадів він дуже не хотів.
— Ану, секунду. Мені потрібен інший бинт.
 Дівчина вже виставила руку вперед, збираючись використати заклинання, але їй завадив біль у руці.
— Ай...
 Так і не перенісши бинт зі своєї кімнати, вона промовила декілька слів невдоволеності, тримаючись за свою долоню.
 І тепер Микита задумався:
 „Я нашкодив їй. Через це бісове закляття.”
 Почуття провини й безпорадності поступово підходило до розуму.
 „І кілька разів прагнув вбити себе на її очах. Вона страждає по моїй провині. Але я, придурок, знову кажу, що буду помирати.”
— Тоні...
— М?
— Я прийняв рішення.