Частина 7. Жах йокаю

— Господи...
 Тоні з розкритим ротом дивилася на непритомні тіла охоронців. Дихання прискорювалося, а серце билося з шаленою швидкістю. Такою, наче тікало від своєї хазяйки. Але вона не мала часу звертати на це увагу. Разом з Микитою кинулася перевіряти чи жертви когось або чогось невідомого живі. Відповідь виявилася негативною.
— Ні...
 Відчуття болю змішувалося зі страхом, утворюючи паніку. Пальці мимоволі стискалися в кулаки. Тіло почало тремтіти. А коли небо спалахнуло і пролунав гучний звук вибуху, дівчина й зовсім не могла встояти на ногах. Вона почала падати назад, на Микиту. Він спіймав її. Легенько обійняв, ковзаючи рукою по її ключицях.
— Спокійно... Дихай... Глибоко... Ось так...
 Принцеса старалася опанувати себе, слухаючи голос Микити. Звісно, його самого налякало побачене, але не так сильно, як Тоні. Для неї ці звуки нагадували про війну.
 З-за воріт показалися чиїсь силуети. Вони наближалися. Троє чоловіків попереду й один ішов за ними, по центру. У міцний хвіст було зав'язано його золотисто-каштанове волосся. Арес був одягнений у чорні шати й тримав меч перед собою.
— Вітаю. - Холодним голосом промовив, гордо дивлячись на принцесу.
 Вона дивилася на нього з настороженістю, потім зірвала кинджал з грудей, наставляючи на чоловіка. Хоч це зовсім не та зброя, яка може протистояти мечам, але хоч якесь відчуття безпеки вона дає. Однак, цю безпеку Антуанетта створює не для себе. Вона не боїться смерті. Головне, щоб не постраждав Микита. Арес лише злісно посміхається й переводить погляд. Спочатку на Кореневича, потім назад на Тоні, а далі на своїх товаришів.
— З яких пір син Артура заодно з принцесою?
 Один із чоловіків знизує плечима.
— Артур узагалі не казав, що його малий тут.
— Дивно.
 Арес знову дивиться на Тоні. Вона своєю чергою кидає погляд на мертву охорону, потім на чоловіка.
— Це ваших рук справа?
 За мить дівчина ховає весь страх. На вигляд вона впевнена не менш ніж Алієра зазвичай. Тільки насправді серце цокотить як шалене.
— Так-так. Розумна ви, принцесо.
— Що вам потрібно? - Твердо звучить голос Антуанетти.
— Нічого такого. Лише ви та ваша сестра.
 Злість повільно підступає до принцеси.
— Ви... Повстанці?
 А Аресу смішно. Його низький голос пробирає до мурашок. Чоловік заливається дзвінким сміхом, оголюючи ікла.
— Яке грубе слово. Ми лише ті, хто прагне відродження. Ті, хто повернуть «Кривавий місяць.»
 Чоловік підходить ближче, кланяючись.
— Арес Цунаяшіро.
 „Цунаяшіро...”
 Раніше клан Ареса був одним із наймогутніших. Йокаї, що не знали собі рівних. Їх боялися, але шанували. Проте, усе змінилося, коли клан Цунаяшіро приєднався до «Кривавого місяця.» Усі сім'ї, що належали до клану стали вигнанцями. Батьків Ареса вбили. Він став одним з небагатьох йокаїв, що вижили. До останнього боровся за організацію. Але програв. Тоді й поклявся знищити принцес і відродити «Кривавий місяць.»
 Арес впевнено зробив крок вперед, на мить кинув погляд на Кореневича.
— Хлопче, відійди і я не буду тобі шкодити.
— Тільки, якщо ви дасте Тоні спокій.
 Дівоча рука лягла на плече хлопця, легенько штовхаючи в сторону.
— Микито, не варто...
— Справді, Микито, не варто. Не рий собі могилу. - Підтакував Арес.
— Байдуже.
 Хлопець спокійно наблизився до своєї коханої, взяв за талію однією рукою.
— Якщо ви йдете проти неї, ви йдете проти мене, а тоді й проти мого батька, який є вашим товаришем.
— Ти готовий використовувати шантаж, заради того, щоб захистити? Розумно й сміливо. Знаєш, ти славний хлопець. Тільки я не розумію, чому ж ти обираєш якусь дівку, хоча міг би бути серед нас? Мати амбіції, прямувати за могутністю й знаходитися поруч з батьком.
 Зробивши паузу, Цунаяшіро глянув на своїх товаришів, потім продовжив.
— Добре подумай. Я б хотів бачити тебе серед нас.
— Відмовляюсь. - Пролунав з ноткою злості упевнений голос Микити.
— Що ж, тоді мені доведеться зробити це.
 Зробивши різкий крок вперед Арес розмахнув мечем. Гострий клинок пройшовся по шиї Микити й трохи торкнувся плеча Тоні. Дівчина замахнулася кинджалом, збираючись атакувати у відповідь, але один з товаришів Ареса відштовхнув її. Інші двоє приставили мечі до її шиї. Ще мить і вони проштрикнули б горло дівчини. Але вона схопила клинки голими руками. Біль пронизав долоні. Та байдуже. Зараз головне — Микита.
 Хлопця покидала сила. Він впав на коліна, але змусив себе піднятися. Дістав кинджал. Успішно поранив Аресу руку, але той лише засміявся.
— Ти справді чудовий хлопець. Такий хоробрий.
 Чоловік виставив поранену руку вперед. Навколо неї утворилося дивне золотисте сяйво. Кров зникала, а рана загоювалася. Регенерація йокаїв діяла неймовірно швидко.
— Не треба протистояти. - Майже пошепки протягнув Арес. Його голос заворожував.
 Збоку чулися гучні звуки стукоту зброї. За ними виникнули спалахи енергії. Тоні боролася. Микита був готовий зірватися з місця на допомогу їй, але не міг. Щось заважало поворушитися. Точніше, хтось. Арес дивився в очі Кореневича, буквально придушуючи його своєю магією. З усіх сил Микита старався зробити хоча б якийсь рух. Марно. Йокай підійшов ближче, провів мечем по тілу хлопця. З'явилося ще більше крові. Через декілька секунд Микита зміг рухатися. Однак, це було лише тремтіння. А Цунаяшіро підходив ще ближче.
— Ну от, тепер ходімо зі мною, хлопче.
 Арес поклав руку на голову Микити. Продовжував лякати його своїм поглядом. Своїми хижими золотими очима.
— Ні. Ні за що. - На диво твердо, проте змучено, звучав хлопчачий голос.
— Хах.
 Коли Арес прибрав руку з голови Микити той впав на землю. Свідомість покидала його.
— Тоні... Я кохаю тебе. Будь обере...
 Усе, що встиг вимовити Кореневич перш ніж знепритомніти.
 Його слова болем відбилися у грудях дівчини. Вона закричала. Руки міцно стиснулися в кулаки, так, що нігті залишали сліди на долонях. До болю почала додаватися злість. За нею ненависть. Зібравши усі свої сили, дівчина почала розмахувати клинком, як божевільна. У її руках зібралося стільки енергії, скільки вона й за часів битви проти «Кривавого місяця» не використовувала.
 „Я не зупинюся... Ні за що!”
 Коли навколо неї все спалахнуло, вона використала цей шанс, аби відштовхнути ворогів якомога далі. Побігла до Микити. Пізно... Арес уже встиг забрати його тіло.
— Я сподівався вирішити все за один раз, але цей хлопець змінив мої плани. Схоже, ми ще зустрінемося, принцесо Антуанетто.
— Не смій!
 Чоловік пропустив її слова повз вуха. Вона побігла до нього, але побратим Ареса вхопив її за руку, зупиняючи. З усіх сил принцеса виривалася, так, що вже рука боліла, але хватка ворога була занадто міцною. Принцеса не залишила своїх спроб, але вирватися їй вдалося вже після того, як Арес зник у білому тумані разом з тілом Микити.
 У цей момент дівчина була готова проклинати весь світ. Точніше, усі наявні світи.
 „Усе не закінчиться так... Ні!”
 Емоції повільно відступали. Їй стало порожньо. Це було ще гірше.
 Вона порожніми очима дивилася на ледь живі, а також мертві тіла навколо неї. Виставивши руку перед собою, дівчина покрокувала вперед, до знесилених ворогів.
— Навіть не думайте, що я дозволю вашій ганебній організації відродитися. Ви отримаєте лише те, на що заслуговуєте.
 На кінчиках її пальців засвітився червоний пил. Вороги розуміли, що зараз настане їхня кончина, але помилувати не просили. Арес навчив їх, що так роблять лише слабаки. На пальцях принцеси з'являлося ще більше червоного світіння. Це було життя, що виходило з побратимів Ареса. Вона забрала його все. У кожного. Тепер усі тіла, що лежали перед нею були мертві. Чи дало це якесь полегшення? Жодного. Звісно, чим менше ворогів, тим легше буде врятувати Микиту, але вбивства зовсім не заберуть тугу. Цього недостатньо. Треба продовжувати діяти. Перемогти Ареса. Поки є шанс повернути хлопця, який є для Тоні всім. Який є її серцем...