Частина 1. Кришталеве море

 Підбори цокотіли, поки Тоня неквапливо підіймалася по сходах. Білосніжні стіни палацу. Як давно вона їх не бачила. Попереду показалася величезна зала. Вдивляючись в неї та водночас блукаючи в спогадах, дівчина спіткнулася й ледь не впала.
 „Ех, і все ж у цьому світі теж треба запровадити таку чудову штуку як ліфт.”
 Тронна зала привітала мандрівну принцесу сяйнистими вогниками її улюбленого помаранчевого кольору. Помилувавшись цим гарним видовищем декілька секунд, дівчина перевела погляд у центр зали й попрямувала до свого королівського червоного дивану.
 „Ооо, так, як м'яко."
 Цілий день ігор з драконом виснажив її. Окрім своєї близнючки Алі, мандрівниця навіть не побачилася ні з ким з давніх знайомих. Та й куди поспішати?
 „У мене стільки часу, скільки я захочу.”
 Дівчина клацнула пальцями й у повітрі з'явилася ковдра. Така ж червона як диван. І така ж м'яка. Тепла. Загорнувшись в неї по самий ніс, можна було дозволити собі просто відпочити, заснути чи за необхідності поплакати. Але Тоні робила не так. Вона віддавала ковдрі свої турботи й думки: „А що буде далі?” „А якщо в мене й тут з'являться проблеми? Якщо мене й тут знайдуть? Я нароблю клопотів Алі... А може й усьому палацу.”
 Звісно, в палаці служили сильні воїни й найкращий заклинатель. Вони б вирішили проблему, захистивши близнючок, але все ж принцесі не хотілося перекидати свої проблеми на інших.
За роздумами накопичувалася сонливість. Ще частіше в залі лунали тихі позіхання. Дівчина не знайшла в собі сил піднятися й перейти в кімнату, хоч двері туди знаходилися саме в її тронній залі. Вона просто клацнула пальцями, за мить опиняючись у ліжку. І згодом провалилася в сон.
Ранок привітав Тоні яскравими променями сонця, що билися в ажурне вікно.
 „А? Де я?”
 Тільки через декілька секунд вона зрозуміла, що зараз знаходиться не у світі простих смертних або як його називають Амері. Вона у своєму королівстві. У палаці. Там, де її знають не як інтровертну художницю з дивацтвами, а принцесу Антуанетту. Одну з близнючок-спадкоємиць королівської сім'ї. Дівчину, яку довго ховали від усіх бід у світі людей. І якій доводилося прикидатися звичайною.
Звикати до такого було нелегко, особливо коли тобі три роки й ти ще не освоїлась у світі, не здатна тримати секрети та й психіка в тебе не стійка. Але добре, що ви не єдині, хто втік в Амеру. Можна було спілкуватися з іншими магами. Головне — не видати себе на публіку. Усе перевернеться шкереберть в обох світах.
 „От тільки хто знав, що далеко не цього треба було застерігатись.”
 Від думок про те, що змусило її повернутися до королівства, хоч після війни вона боялася використовувати зламаний кинджал ,стало боляче. Лише на мить.
 „Але тепер я вдома. Поруч з сестрою. І батьків ми знайдемо. І все буде добре.”
 Антуанетта цим і відрізнялася від Алієри. Своєю світлою душею та оптимізмом. Зовнішньо дівчата були майже ідентичні. За винятком стилю, який в Тоні був скромніший, та ще одної деталі: Погляд. В Алі він більш хижий. Може, трохи злий. І це добре характеризує її: Нестримну, іноді грубу, сувору. Тільки близьким вона могла відкрити душу й показати свій біль. Тоні знала, що насправді її сестра хороша людина, але жахливе місце, де принцеса Алієра провела своє дитинство змусило її стати такою.
 Сестри справді були як біла й чорна. Тепло й холод. Солодощ і кислість. Ті, хто зовсім по-різному провели своє життя в різних світах, але перетнулися в один момент.
 „А якщо мені знову доведеться піти?...”
 Знову ця жахлива думка.
 „Ех, якби ж мій кинджал був справний. Я б мандрувала з Амери до Роселю й навпаки хоч кожен день.”
  Але ж не все втрачено.
 „Треба сходити до заклинателя сьогодні. Він має чимось допомогти. Бо це не діло. Зламаним кинджалом користуватися ризиково.”

                                 ***
 Ранок Микити почався о десятій. Поборовши всі думки на кшталт: „Як там Тоні?” хлопець встав.
На підлозі біля ліжка лежав кинджал. Кореневич так і не наважився використати його й піти за колишньою дружиною. Поки що.
Хлопець встав, пішов снідати. Чашка американо без молока й сирники трохи підняли настрій.
 „Не вистачає чипсів. З крабом.”
 Замість омріяного смаколика на закуску довелося взяти прості кренделики з цукром.
 „Ну добре, це теж смачно. Особливо з кавою.”
Під час сніданку Микиті зателефонували. Батько.
— Привіт, тату.
— Привіт, як ти там?
— Та так... Отримав відпустку, тож поки нічим не займаюся.
— Он як... То може зустрінемося якось? Я якраз приїхав у справах, ненадовго.
— О, чудово. Тоді я напишу, якщо що.
— Добре, давай. Удачі тобі.
— І тобі, тату. Люблю тебе, бувай.
 Молодший Кореневич скинув трубку, закінчив сніданок. Він відчував себе трохи порожньо. Так не хотілося навантажувати батька своїми проблемами, але в собі тримати боляче. І знову важкий вибір...
„Іноді хочеться здохнути й не обирати нічого.”
 Перед тим, як покинути кухню, Микита підійшов до однієї зі світлих дубових поличок, відкрив дверцята. Серед всяких баночок з вітамінами, порожніх пляшок і антикварних ложечок лежав і блістер таблеток. Набравши в склянку води, Микита випив заспокійливого, хоча знав, що воно мало чим допоможе.
„Вибач, Тоні. Без тебе я слабкий.”

                                 ***
 Витерте до блиску дзеркало в золотій рамі. Найцінніший подарунок, який колись отримувала Антуанетта. Останній, який батьки зробили їй перед тим, як зникнути.
„Що б мені одягнути сьогодні?”
 Принцеса відчинила величезну дубову шафу. Око одразу порадували старі улюблені сукні. Звісно ж, у світі людей таких не носять.
 „Як давно я їх не одягала...”
 Очі розбігалися. Простоявши перед шафою 5 хвилин Тоні нарешті вибрала вбрання. Довга персикова сукня, прикрашена рожевими стрічками. До неї дівчина підібрала обруч з квітами. Краса.
Прогулянки під сонячним небом королівства — одна з найулюбленіших справ дівчини. Сьогодні всі радо вітали її з поверненням. Розпитували як там справи в Амері, світі людей. І чи надовго вона завітала до Роселю. На що, Тоні радісно відповідала: „Так.”
Пройшовши крізь гамірні вулиці міста, дівчина побачила горизонти Кришталевого моря. На березі виднівся височенний великий корабель. Вона підійшла до нього. На борту стояла знайома фігура. Стрункий статний чоловік, одягнений у темно-зелену піратську форму. За пазухою він тримав довгий меч із золотим руків'ям, покритим рубінами. На голові носив чорний капітанський капелюх, з якого виглядало пишне каштанове волосся до плечей.
— Доброго ранку, капітане Кастуєрі.
— Навіщо ж так офіційно, принцесо Антуанетто.
— Ха-хах, просто захотілося подражнити.
 Командувач флоту клацнув пальцями й мотузкова драбина сама спустилася до Тоні.
— Залазь.
 Неквапливо дівчина підіймалася, час від часу поправляючи туфлі. Як тільки вона залізла, Майрон підхопив її на руки, однією рукою тримаючи за талію, іншою — за ноги. Так, аби не підняти сукню занадто високо. Тоні подивилася в його тьмяні бірюзові очі. У них читалося щастя.
— Тут за тобою всі сумували.
 Пірати, побачивши на руках капітана знайому принцесу почали радісно вигукувати.
— Я теж рада всіх вас бачити.
 На серці стало так тепло. Неначе в нього пробралися промені сонця. Усмішка не спадала з дівочих уст.
 Майрон опустив мандрівницю, обережно поставивши її на палубу.
— Тоді може покатаєшся з нами?
— З задоволенням.
 Корабель відплив від берега й рушив уперед по чистому синьому морю. Його недарма назвали Кришталевим. Жодне море в жодному світі не мало такої чистоти. Ходять легенди, що до цього причетна магія русалок. Частково, це правда. Море стало таким, бо русалки вигнали звідси тих, хто починав підводні війни. Штучно створених заклинателями злих істот, по типу тритонів чи темних водяників.
— Принцесо Антуанетто!
 З води по черзі виринали морські красуні, махали дівчині.
— Привіт-привіт!
 Русалки розповіли останні новини в підводному світі. Загалом, усе було добре. От тільки, затонулих кораблів ставало все більше. І принцеса разом з піратським командиром прекрасно знала, чиїх рук це справа.
— Ох йо, а от і він.
— Знаєш, Майроне, жителі Амери якраз придумали приказку на цей випадок...
 Але дівчина так і не встигла озвучити її, адже помітила на кораблі, що наближався, дещо дивне. До щогли магічним ланцюгом була прив'язана слабка на вигляд дівчина. Це була донька королівського заклинателя. Так Тоні й зрозуміла для чого її взяли в полон. Шантаж. Поставити заклинателю свої вимоги.
— Час іде, а ці виродки не міняються.
— Це точно...
— Майроне, підпливи ближче.
— Тоні, ти впевнена? Може краще мені розібратися?
— Усе буде під контролем. Я принцеса, як ніяк.
 Корабель Майрона проплив ще деяку дистанцію вперед, ставши майже впритул до ворожого судна. Тоні підійшла до краю, перестрибнула з однієї палуби на іншу.
— Вам зайнятися нема чим?
 Біловолосий подивився на неї вельми здивованим поглядом. Таким наче побачив перед собою примару. Але Елайджан швидко зібрав свою гордість, підійшов до дівчини, ковзаючи чорним плащем по підлозі палуби й взяв Тоні за підборіддя. Його посмішка стала трохи хижою, темно-карі, майже чорні очі вп'ялися в її обличчя, вивчаючи кожен сантиметр. Дзвінким, проте гіпнотичним голос він промовив:
— Сказала та, кому не сидиться у світі простаків.
 Такі грубі слова обурили Тоні. Але вона промовчала. Зовсім не знала, що сказати. Щоб не здатися жалюгідною, вона обійшла Елайджана, ставши навпроти щогли. Присіла. Одним рухом кинджала, їй вдалося розрізати магічний сяйнистий ланцюг. Жовте світло на ньому згасло й за мить він впав на дерев'яну підлогу.
 Рука дівчини потягнулася до визволеної полоненої. Тоні допомогла їй встати.
— Іди до свого батька. Розкажи, що сталося. І передаси, що я скоро зайду до нього.
— Д-дякую, п-принцесо.
 Принцеса усміхнулася, відпускаючи дівчину. І та покинула корабель. Наляканою. Звісно, якби не вдало зустрінутий флот, їй би довелося чекати батька. І хто зна, що з нею могли зробити, поки він не прийде. А пірати вже встигли обрізати шмат її світло-русявої коси. Зрізаний палець здавався їй самим милостивим варіантом розвитку подій.
Елайджан дивився мовчки. Він розумів, що не може піти проти волі принцеси, поки її супроводжує флот Майрона.
— Хай буде по-твоєму, Антуанетто. Однак, лише зараз.
— Чому це? Поки ти не навчишся справедливості, завжди буде по-моєму. До речі, нам з тобою, ще треба вирішити багато конфліктів. Тож, побачимося. Я тут надовго, не переживай.
 Підбори на туфлях, зацокотіли, коли дівчина розвернулася й покрокувала геть. Однак, Елайджан схопив її за сукню, зупиняючи.
— Надовго кажеш? Як думаєш, за скільки висохне ця сукня?
 Наступної миті, пірат відпустив тканину, штовхаючи дівоче тіло трохи вбік, аби Тоні приземлилася не на сусідню палубу корабля Майрона, а прямісінько у воду. Однак, Майрон встиг схопити дівчину за руку. Допоміг перейти на борт свого судна.
— Попливімо звідси, Тоні. Немає чого витрачати на нього час.
— Уг... Угу.
 І корабель поплив далі. А капітан Кастуєрі люб'язно погодився доправити Тоні до хатини королівського заклинателя.
— Удачі тобі. Сподіваюся, з твоїм кинджалом усе буде в порядку.
— Я теж. Дякую, що підкинув.
 Чоловік клацнув пальцями, спускаючи дівчині драбину. Вона спустилася. Далі її чекала зустріч із заклинателем. У його хатині було трохи моторошно, але за стільки візитів це вже стало звичним. Темні кам'яні стіни й така ж темна сира підлога вже не лякали.
— Добрий день, Ліберіо.
 Почулися кроки. За мить, заклинатель з'явився. Скинув чорний капюшон, з якого посипалося довге сиве волосся, хоча сам по собі чоловік не виглядав дуже старий. На років сорок, хоч насправді йому й було набагато більше. Сотня, мінімум.
— Добрий, принцесо. Радий вас бачити. І дякую, що врятували мою доньку.
— Це мій обов'язок, піклуватися про народ.
— І це означає, що ви хороша правителька. Тож, що вас привело?
— Мій кинджал.
— О, точно. Коли ви покидали Росель й відправлялися до Амери, він виявився зламаним.
— Так. Мене ледве не закинуло до Санту. Тому я ризикувала повертатися.
— І все ж, наважилися. Добре, я спробую вам допомогти.
 Антуанетта кивнула й зняла магічний предмет зі своєї шиї. Простягнула заклинателю. Тільки він узяв його в руки, клинок спалахнув помаранчевим світлом. На руці Ліберіо почали вимальовуватися чорні візерунки. Лінії, що поєднувалися під прямими кутами нагадували якийсь лабіринт. Згодом вони загорілися яскравим червоним полум'ям і так само швидко згасли.
Серце Тоні пропустило удар. А на зап'ясті заклинателя залишився безболісний опік.
— Матінко рідна...
— Що? Що це означає?
 Старець повернув кинджал дівчині.
— Погляньте.
 Тепер дещо змінилося в кинджалі. Наляканий погляд впав на кінчик чохла.
— Ох... Ні...
 На ньому світилася маленька чорна кулька.
„Мітка «Кривавого місяця...» Невже?”
— Принцесо... Я не знаю, як це можливо. Ви самі розумієте, закляття мало б зникнути, якщо всі члени тієї жахливої спільноти мертві. Ну, за винятком тих, що втекли до інших світів, наприклад.
— У тому й суть, Ліберіо... В Амері вони теж є. Серед людей. Тому я повернулася сюди. Бо мене намагалися вбити.
— Ось воно що...
 Дівчина сіла на сиру темну підлогу. Їй було байдуже на те, що сукня покриється пилом. Навіть не тому, що одного руху пальцями вистачить, аби витерти її начисто, а просто тому, що її мучило інше:
— Коли я жила в Амері, я перетиналася з одним із членів «Кривавого місяця.» Певно... Це його рук справа. Він... І так створив мені проблеми.
 Від однієї згадки про ту людину стало боляче. Якби не він, Тоні зараз би спокійно жила зі своїм коханим Микитою. Може, в Амері, може, в Роселі. Може, вони б кожен тиждень мандрували.
— Принцесо...
 Ліберіо пригорнув її до себе. Дівчина сама піддалася йому в обійми.
— Усе буде добре. Я допомагатиму вам.
— Д-дякую.
 Трохи заспокоївшись дівчина повернулася додому, в палац.
 „Отже, завтра спробую зняти печатку. А поки що треба розповісти Алі всю правду.”