Розділ 6

Ранок зустрів мене тривожним шелестом дощу по підвіконню. Мама й Міла вчора так перелякалися, що зараз наполягли, аби я залишилася вдома й підлікувала ногу. Матуся туго перев'язала мою кісточку еластичним бинтом, тому сьогодні я могла лише сидіти біля вікна, що виходило прямо на наш безкрайній луг, і пити гарячий чай.

Міла крутилася поруч, намагаючись усіляко мене розважити. Вона то приносила мені печиво, то поправляла подушку під пораненою ногою.

— Аліно, ти так і не розказала, що насправді сталося в лісі, — тихо мовила сестричка, присівши на край мого ліжка. Її великі очі дивилися на мене з сумішшю хвилювання та цікавості. — Мама думає, що ти просто заблукала, але я ж чула те виття. І бачила тих страшних людей із собаками біля кав'ярні. Це... це був Мун, правда? Того вечора в тумані... це був він?

Я подивилася на Мілу. Вона вже не була тією маленькою дівчинкою, яка колись злякалася капкану. Вона виросла, і в її серці жила та сама відвага, що й у моєму.

— Так, Міло. Це був Мун, — прошепотіла я, взявши її за руку. — Він виріс і став прекрасним білим вовком. Він повернувся, щоб віддячити за те, що ми зробили в дитинстві. І вчора він урятував мене, відвівши браконьєрів у гори.

Міла затамувала подих, а на її обличчі з'явилася горда й водночас хвилююча посмішка.

— Я знала... я знала, що він не забув нас! Але... де він зараз? Чи з ним усе гаразд після тих пострілів?

Я не встигла відповісти. У двері нашого будинку наполегливо й тричі постукали.

Ми з сестрою перезирнулися. Мама якраз пішла на ринок, тож удома були тільки ми. Спираючись на Мілине плече, я повільно підвелася і, накульгуючи, дійшла до дверей. Коли я відчинила їх, на порозі під парасолькою стояв Марк. Той самий журналіст.

Він був одягнений у суху куртку, а його великий фотоапарат ховався в захисному чохлі. Побачивши мою перев'язану ногу, він зітхнув і винувато опустив очі.

— Привіт, Аліно. Пробач, що турбую так рано, — тихо сказав він. — Можна увійти? Нам треба серйозно поговорити. Наодинці.

Міла підозріло оглянула його з ніг до голови, але я кивнула їй, показуючи, що все гаразд. Сестричка відійшла на кухню, залишивши нас у коридорі.

— Якщо ти прийшов дізнатися, де лігво білого вовка, то я нічого не скажу, — твердо і з викликом промовила я, схрестивши руки на грудях.

— Ні, я прийшов не за цим, — Марк підняв руки вгору, ніби здавався. — Я прийшов сказати, що він живий. Твій вовк. Учора на пагорбах він обвів тих бовдурів навколо пальця за п'ять хвилин. Собаки втратили слід у скелях, а сам він просто розчинився в тумані, наче привид. Браконьєри ні з чим поїхали геть із містечка. Вони злякалися, бо я пообіцяв передати всі їхні номери машин та фотографії лісникам.

Полегшення, яке я відчула в ту секунду, було схоже на теплий сонячний промінь, що пробився крізь хмари. Мун живий! Він у безпеці!

— Дякую... — ледь чутно мовила я, відчуваючи, як спадає напруга. — Але навіщо ти тоді шукав його?

Марк дістав із кишені свій телефон, щось увімкнув і повернув екран до мене. Там був відкритий сайт великого міжнародного заповідника.

— Я не мисливець, Аліно. Я еколог і журналіст. Я шукаю унікальних тварин, щоб допомогти внести їх до Червоної книги й під охорону держави. Коли цей ліс визнають заповідною зоною, сюди більше жоден браконьєр не зможе зайти з рушницею. Але мені потрібні докази, що тут живе така рідкісна родина вовків. Фотографії.

Він пильно подивився на мене.

— Ти захищаєш його, а він захищає тебе. Я це бачив учора. Я не прошу виказати його лігво. Але коли твоя нога заживе... допоможи мені зробити так, щоб закон став на його бік. Давай захистимо Муна разом.

Я дивилася на Марка і розуміла, що доля дає нам шанс назавжди убезпечити наш луг і ліс. Мун більше не муситиме тікати й ховатися під кулями.

— Добре, Марку, — нарешті посміхнулася я, протягуючи йому руку для потиску. — Наступного тижня, коли зійде туман, ми підемо до лісу. Але тільки на моїх умовах.

За вікном дощ поступово вщухав. Я подивилася на зелений луг, де в густій траві блищали краплі води, і мені здалося, що на самій межі лісу на секунду знову промайнув сліпучо-білий, гордий силует, який дивився на наш дім із повною довірою.

Марк кивнув, його погляд став серйозним і вдячним. Ми скріпили наш договір міцним потиском рук. У цей момент на коридор тихенько вийшла Міла, тримаючи в руках тарілку з іще гарячим маминим пирогом. Вона хитро подивилася на Марка, а потім на мене.

— Ну, якщо ви вже домовилися рятувати нашого Муна, то куди ж без чаю? — посміхнулася сестричка, ставлячи тарілку на стіл. — Тим паче, Марку, ви вчора допомогли моїй сестрі, хоч і налякали спочатку.

Журналіст помітно розслабився, зняв куртку і пройшов за нами до затишної кухні. За чаєм він розповів, що вже кілька років подорожує світом, знімаючи дику природу, але такої дивовижної відданості від вовків ще ніколи не бачив.

— Знаєш, Аліно, — зауважив Марк, розглядаючи знімки лісу на своєму ноутбуці, — вовки мають неймовірну пам'ять на емоції. Вони пам'ятають не просто обличчя, а доброту. Те, що ти зробила для Сірка сім років тому, для них стало законом: цей дім і цей луг чіпати не можна. Вони вважають вас своєю зграєю.

Ми проговорили майже до обіду, обговорюючи план. Марк пообіцяв підготувати всі документи для екологічної комісії, а ми з Мілою мали стати його провідниками, адже ліс знав нас із самого дитинства.

Коли журналіст пішов, додому повернулася мама. Вона принесла повний кошик свіжих лісових суниць і одразу помітила, що ми з Мілою якісь надто піднесені.

— Ну й чого ви шепочетеся, як дві заколотниці? — лагідно запитала вона, розкладаючи ягоди.

— Ой, мамусю, у нас просто буде дуже багато роботи в кав'ярні та на лузі! — відчепилася Міла, обіймаючи маму за талію.

Ближче до вечора дощ повністю вщух. Небо очистилося, і над лісом виплив величезний, круглий і яскравий повний місяць. Його срібне світло залило весь наш луг, перетворюючи кожну травинку на маленьке джерело світла.