Розділ 5

Гілки били по обличчю, холодне нічне повітря розривало легені, але я не зупинялася. Я бігла крізь темряву, навмисне тупаючи якомога голосніше та світячи ліхтарем у різні боки. Головне — триматися подалі від ущелини. Подалі від лігва, де ховалися Мун, його вовчиця та троє беззахисних малят.

— Гей, дивіться! Там ліхтар! Хтось біжить! — пролунав грубий вигук браконьєра десь праворуч.

— Ану стій! Хто там?! — закричав інший голос.

Хрипкий, лютий гавкіт мисливських собак змінив напрямок. Вони почули мій шум, збили орієнтир і тепер мчали прямо за мною. Серце калатало десь у горлі. Я розуміла, що довго бігати лісом від натренованих псів не зможу, але кожен мій крок дарував вовчій родині дорогоцінні хвилини безпеки.

Раптом моя нога перечепилася через прихований у траві корінь дуба. Я не втрималася і з усього маху полетіла на землю. Ліхтар випав із рук, покотився схилом і згас, застрягши в густій папороті. Ліс навколо миттєво потонув у суцільній, глибокій темряві.

Я спробувала підвестися, але ногу пронизав гострий біль. Я сильно підвернула кісточку.

— Сюди, собаки ведуть прямо до цього яру! — голоси браконьєрів були вже зовсім близько, метрах у тридцяти. Через хащу пробивалися потужні промені їхніх ліхтарів, вихоплюючи з темряви стовбури дерев. Слідом за ними з-за кущів вискочили два величезні розлючені пси на довгих повідках, які рвалися вперед і клацали зубами.

За мисливцями важко дихав Марк — той самий журналіст. Його фотоапарат висів на грудях, а в руках він тримав потужний прожектор.

— Стійте, це ж не вовк... це людина! — раптом крикнув Марк, коли промінь його світла нарешті впав на мене — залякану дівчину, яка сиділа на моху, закриваючи обличчя руками від яскравого спалаху.

Браконьєри різко зупинилися, натягуючи повідки собак. На їхніх обличчях під камуфляжними кашкетами з'явилося розгублене і злісне розчарування. У руках обох були важкі двоствольні рушниці.

— Ти що тут забула, дурна? — прохрипів один із них, спльовуючи на землю. — Ми через тебе ледь вовка не упустили! Де біла шкура? Куди він подівся?

— Тут... тут немає ніякого вовка, — тремтячим від болю й напруги голосом відповіла я, міцно стискаючи поранену ногу. — Я просто гуляла... і заблукала. А ваші собаки мене налякали! Заберіть їх!

— Не бреши, дівчино, — Марк підійшов ближче, опускаючи прожектор трохи нижче, щоб не засліплювати мене. Очі журналіста звузилися. — Ти та сама бариста з кав'ярні. І ти бігла так, наче навмисне відводила нас від ущелини. Ти знаєш, де він, правда?

Один із браконьєрів люто клацнув затвором рушниці:

— Нема чого з нею панькатися. Собаки все одно відчувають запах вовчої шерсті. Вони крутилися біля скель. Ходімо назад, звір десь там!

Моє серце замерло. Вони збиралися повернутися до печери. Мій план провалився, я не змогла їх заплутати. Якщо вони зараз підуть туди, Мун кинеться захищати вовченят і його просто застрелять.

І саме в ту секунду, коли відчай готовий був зламати мене, над лісом рознісся звук, від якого волосся на голові встало дибки у всіх присутніх.

Це було довге, могутнє, неймовірно тужливе й водночас грізне вовче виття. Воно лунало не з боку ущелини. Мун вив десь далеко ліворуч, на самій вершині високого пагорба. Він кликав їх на себе. Він зрозумів мою затію і вирішив сам завершити гру, рятуючи і мене, і своїх малят.

Собаки браконьєрів заскавучали, підібгавши хвости від цього звуку, а потім знову шалено загавкали, розвертаючись у бік пагорба.

— Отам він! На горі! — крикнув перший мисливець, зовсім забувши про мене. — Біжимо, поки він не пішов у глиб хащі!

Вони кинулися втікати крізь чагарники, тягнучи за собою собак. Марк на секунду затримався. Він подивився на мене з якимось дивним, глибоким розумінням, а потім тихо сказав:

— Сховайся в кав'ярні, Аліно. Тут стає небезпечно.

Він розвернувся і побіг слідом за спалахами ліхтарів.

Я залишилася лежати на моху в повній самоті й тиші, яка знову запала над лісом. Нога пекельно боліла, але в моїй душі горіла лише одна молитва: «Муне, будь ласка, будь швидшим за їхні кулі. Тікай».

Темрява навколо здавалася густою, як смола. Спалахи ліхтарів та тупіт важких черевиків браконьєрів остаточно стихли десь далеко за пагорбом. Разом із ними пішов і гавкіт собак. Вони погналися за Муном, за його величним голосом, що кликав їх у протилежний від лігва бік.

Я спробувала підвестися, спираючись на стовбур старої ялини, але щойно наступила на праву ногу, ліс перед очима закрутився від різкого, пекучого болю. Кісточка сильно набрякла. Вона не тримала мене.

«Мамо... Міло...» — промайнуло в голові. Вони, мабуть, уже збожеволіли від хвилювання вдома. Телефон!

Я гарячково засунула руку в кишеню куртки, витягла мобільний і натиснула на кнопку розблокування. Екран блиснув яскравим світлом, змусивши мене зажмуритися. Подивившись на верхню панель, я ледь не розплакалася від розпачу — «Немає мережі». Глибокий лісовий яр повністю глушив сигнал.

Я залишилася зовсім одна в нічному лісі, поранена, без ліхтаря і без зв'язку, а десь неподалік лунали мисливські рушниці. Страх, який я так довго стримувала заради порятунку вовченят, нарешті накотився важкою хвилею. Я опустилася назад на мох, притиснула коліна до грудей і тихо заплакала, ховаючи обличчя в долонях.

Раптом над моєю головою тихо шелеснула папороть.

Я здригнулася і затамувала подих. Нападники пішли туди, на гору. То хто ж це міг бути? Ведмідь? Чи дикі пси браконьєрів повернулися назад?

З нічного туману без жодного звуку виринув великий сірий силует. Це була вовчиця — подруга Муна. Вона прийшла з ущелини сама, залишивши малят у безпечній печері.

Я завмерла, боячись ворухнутися. Вовчиця повільно підійшла ближче. Її розумні, глибокі очі дивилися на мене вже без тієї колишньої люті, яку я бачила в печері. Вона підійшла впритул, обнюхала мою поранену ногу, а потім... лагідно й тепло лизнула мою щоку, змиваючи сльози, що застигли на шкірі.