Розділ 4

Годинник над барною стійкою цокав невблаганно. Кожна хвилина здавалася мені важким ударом серця. Марк, таємничий журналіст, просидів у кав’ярні ще з годину, щось нотуючи у своєму блокноті, а потім підхопив рюкзак із фотоапаратом і рушив у бік містечка. Проте я знала — ввечері він повернеться. Разом із тими, іншими, у кого в руках замість камер будуть рушниці.

Як тільки моя зміна закінчилася, я поспіхом закрила кав’ярню. Сонце вже почало схилятися до горизонту, фарбуючи небо в тривожні багряно-рожеві кольори. На луг знову почав опускатися прохолодний сизий туман.

Замість того, щоб піти дорогою додому, де на мене чекали матуся й Міла, я повернулася в бік лісу. Мої пальці міцно стискали в кишені куртки телефон та старий залізничний ліхтар. Я знала, що йти в ліс напередодні ночі — це безумство. Але думка про те, що Муна можуть вистежити мисливські собаки, випалювала весь мій страх.

Я ступила на луг. Висока трава, волога від вечірньої роси, хльостала по джинсах. Світло кав'ярні залишалося позаду, а попереду стіною височів темний, мовчазний ліс.

— Мун! — тихо позвала я, щойно підійшла до перших дерев. Голос зрадницьки тремтів. — Мун, ти тут?

У відповідь — лише шелест листя й далеке каркання ворон. Я зробила крок углиб хащі. Тіні від вікових дубів та розлогих ялин ставали дедалі довшими й темнішими. Під ногами тріщав сухий хмиз. Мені здавалося, що ліс спостерігає за мною сотнями невидимих очей.

Я пройшла метрів двісті, постійно озираючись. Паніка починала підступати до горла. Як я, звичайна дівчина, можу знайти дикого вовка у величезному лісовому масиві?

Раптом позаду мене почувся чіткий і важкий хрускіт гілки.

Я різко розвернулася, виставивши вперед ліхтар, але не встигла навіть увімкнути його. З густого чагарника ожини прямо на мене вистрибнула величезна тінь. Від несподіванки я ойкнула і втратила рівновагу, падаючи назад на м'який лісовий мох.

Наді мною стояв він. Сніжно-біле хутро світилося в сутінках, а великі золоті очі дивилися на мене з легкою докорою. Мун. Він важко дихав, а його довгий хвіст ледь помітно ворухнувся з боку в бік.

— Ох, Муне... ти мене налякав, — прошепотіла я, підводячись на лікті.

Вовк підійшов ближче і ткнувся носом у моє плече, ніби перевіряючи, чи я в порядку. Я обхопила руками його міцну, теплу шию, втискаючись обличчям у густу шерсть. Від нього пахло свіжістю, нічною прохолодою і мохом.

— Тобі треба тікати, Муне, — швидко заговорила я, дивлячись прямо в його мудрі очі й сподіваючись, що він зрозуміє мене так само, як його батько Сірко колись у дитинстві. — Вони знають про тебе. Мисливці. Вони прийдуть сюди вночі з собаками й тепловізорами. Вони хочуть зашкодити тобі! Іди глибоко в Карпати, туди, де вони не зможуть тебе дістати!

Мун уважно слухав, повернувши голову набік. Його гострі вуха вловлювали кожне моє слово. Коли я вимовила слово «собаки», він раптом застерігшись підняв голову і глухо заричав у бік міста.

Він усе розумів. Він знав про небезпеку краще за мене.

Раптом вовк обережно вхопив зубами край рукава моєї куртки й злегка потягнув за собою, вглиб лісу.

— Що? Куди ти мене кличеш? — здивувалася я.

Мун відпустив рукав, відбіг на кілька метрів уперед і зупинився, очікуючи на мене. Він не збирався тікати сам. Він хотів мені щось показати. Щось таке, що ховалося в самому серці цього таємничого лісу.

Сутінки стрімко згущалися, перетворюючись на ніч, і десь далеко, на самому краю нашого лугу, почувся перший, ледве чутний гавкіт мисливських собак. Облава почалася.

Далекий гавкіт собак відлунням прокотився крізь крони дерев, і від цього звуку моє серце забилося десь у самому горлі. Мисливці вже були на лузі. Вони шукали білого вовка, навіть не підозрюючи, що зараз він стоїть поруч зі мною в темному лісі.

Мун знову нетерпляче тявкнув і підштовхнув мене носом у руку. У його золотих очах не було паніки — лише заклично блищав вогник, який змушував вірити кожному його руху.

— Добре, Муне, я йду, — прошепотіла я, вмикаючи ліхтар. Я опустила промінь світла суворо під ноги, щоб не привертати зайвої уваги браконьєрів здалеку.

Ми рушили вглиб хащі. Білий вовк ішов попереду абсолютно безшумно, наче привид, що ковзає між стовбурами вікових дубів. Він постійно озирався, перевіряючи, чи я не відстаю. Мені ж доводилося продиратися крізь густі зарості папороті та переступати через покручені коріння, які в темряві здавалися живими істотами.

Гавкіт собак позаду ставав то гучнішим, то стихав, коли ми спускалися в невеликі яри. Я відчувала, як адреналін підганяє мене вперед. Ми йшли хвилин двадцять, аж поки ліс раптом не розступився.

Мун зупинився на краю невеликої, прихованої від чужих очей скелястої ущелини. Сюди майже не проникало місячне світло через густе плетиво дикого винограду та хвої, але мій ліхтар вихопив із темряви вхід до невеликої печери, схованої за камінням.

Вовк підійшов до входу, тихо заскавучав і повернувся до мене. Я зробила крок ближче, присвітила всередину і... замерла від подиху ніжності, яка миттєво витіснила весь мій страх.

На м'якій підстилці з сухого моху та листя, згорнувшись у маленькі клубочки, спали троє крихітних вовченят. Двоє з них були сірими, як їхній легендарний дідусь Сірко, а один — сліпучо-білим, наче точна копія самого Муна в дитинстві. Поруч із ними лежала красива сіра вовчиця. Побачивши мене, вона напружено підняла голову і тихо заричала, але Мун одразу підійшов до неї, торкнувся своїм носом її щоки й тихо заспокійливо загарчав. Вовчиця розслабилася і знову лягла, ховаючи малят під свій теплий бік.

— Ох... Муне... — у мене на очах виступили сльози. — То ось чому ти не можеш просто втекти  у Карпати. У тебе тут сім'я. Ти захищаєш свій дім.

Мун повернувся до мене й гордо підняв голову. Тепер я розуміла все. Він не просто дикий звір, який блукає лісом. Він — батько, який прийшов до мене, єдиної людини, якій довіряв, щоб показати, за що він бореться. І за що борюся я.