Розділ 3

Ніч минула як у тумані. Я майже не спала, прислухаючись до кожного шереху за вікном нашого будинку. Мені все вчувалися то важкі кроки браконьєрів, то грізне ричання Муна. Лише під ранок я змогла заплющити очі, тому на роботу в кав’ярню прийшла втомлена, з кухлем найміцнішої кави в руках.

Ранок зустрів містечко густою росою. Луг блищав на сонці, наче всипаний маленькими діамантами, і здавався таким мирним, ніби нічної погоні й не було.

— Аліно, ти якась зовсім бліда сьогодні. Щось сталося? — матуся зазирнула в кав’ярню перед роботою, занесячи свіжий, ще гарячий пиріг з яблуками.

— Усе добре, мамусю, просто трохи не виспалася, — збрехала я, змусивши себе посміхнутися. Я не хотіла її лякати розповідями про браконьєрів та озброєних людей біля нашого дому.

— Ну добре, — матуся з недовірою похитала головою й поцілувала мене в щоку. — Якщо що — одразу дзвони. І гляди мені, не затримуйся сьогодні так пізно! Міла каже, що вчора туман був такий густий, що хоч око виколи.

Коли мама пішла, кав’ярня почала наповнюватися першими ранковими відвідувачами. Я автоматично збивала молоко, варила еспресо й приймала замовлення, але мої думки були далеко звідси — у лісовій хащі, де переховувався великий білий вовк.

Близько одинадцятої години дня двері кав’ярні знову відчинилися, і в залу увійшов чоловік, якого я раніше ніколи не бачила в наших краях. На ньому була строга темна куртка, високі шкіряні чоботи, а через плече висів великий професійний фотоапарат. На вигляд йому було років під тридцять, обличчя зосереджене, а погляд — проникливий і дуже уважний.

Він підійшов до стійки, приязно посміхнувся і поклав перед собою блокнот.

— Вітаю. Мені, будь ласка, велике американо без цукру, — голос у нього був приємний, але якийсь надто впевнений. — І, якщо можна, коротке запитання. Ви ж тут працюєте щодня?

— Вітаю. Так, майже щодня, — відповіла я, вмикаючи кавомашину. Серце раптом неприємно стиснулося від передчуття. — Що вас цікавить?

Чоловік нахилився трохи ближче і стишив голос:

— Мене звати Марк, я журналіст і дослідник дикої природи. Сюди приїхав за дуже дивними чутками. Місцеві мисливці по секрету розповіли, що в тутешніх лісах з’явився неймовірний звір — гігантський вовк із абсолютно білим хутром. Кажуть, учора вночі його бачили саме на цьому лузі, прямо біля вашої кав'ярні. Ви випадково не помічали нічого незвичайного?

Склянка з молоком ледь не вислизнула з моїх рук. Я з усіх сил намагалася зберегти спокій, хоча всередині все тремтіло від паніки. Браконьєри не просто пішли — вони роздзвонили про Муна на все окружність! Тепер на нього почнеться справжнє полювання.

— Білий вовк? — я здивовано підняла брови, удаючи, що чую про це вперше, і протягнула йому гаряче американо. — Ні, що ви. У нас тут тільки бродячі собаки бігають, іноді досить великі. Та й у тумані вночі можна що завгодно розгледіти. Знаєте, як людська уява працює, коли темно?

Марк пильно подивився мені прямо в очі, ніби намагався прочитати мої думки. Він повільно зробив ковток кави, не зводячи з мене погляду.

— Можливо, ви й праві, — нарешті промовив він, але в його голосі відчувався сумнів. — Проте мисливці були дуже переконливі. Вони збираються повернутися сюди сьогодні вночі, вже з собаками й тепловізорами. Якщо цей вовк існує — вони його знайдуть. Або вони... або я. Тільки от мої наміри куди безпечніші — я хочу лише зробити фото.

Марк забрав каву, кивнув на прощання і сів за столик біля вікна, розкладаючи свої карти та об’єктиви.

Я повернулася до робочого столу, відчуваючи, як холодіють пальці. «Сьогодні вночі... з собаками й тепловізорами», — ці слова звучали в моїй голові як смертний вирок для Муна. Вовк не знав про технології людей, він просто захищав свою територію і мене.

Я зрозуміла: у мене є лише кілька годин до заходу сонця, щоб попередити Муна і врятувати його від облави. Але як змусити дикого звіра тікати вглиб Карпат, якщо він вважає цей луг своїм домом?