Розділ 2

Серце калатало так сильно, що, здавалося, його стукіт було чути на всю порожню кав'ярню. Я стояла біля самих скляних дверей, боячись навіть кліпнути, щоб це видіння не зникло, наче дим.

Величезний білий вовк стояв посеред лугу. Туман клубився навколо його могутніх лап, а місячне світло, що пробивалося крізь вечірні хмари, змушувало його сніжно-білу шерсть таємниче мерехтіти. Він був прекрасним і водночас лякаюче великим — набагато більшим за звичайного лісового вовка. Його широкі груди підіймалися від глибокого подиху, а вуха були напружено підняті вгору.

Але найдивовижнішими були його очі. Не дикі чи люті, а розумні, глибокі, золотаво-жовтого кольору. Вовк дивився прямо на мене крізь панорамне скло кав'ярні, і в цьому погляді не було бажання напасти. Там було щось інше. Щось дуже знайоме.

— Мун… — ледь чутно зірвалося з моїх губ. Я сама не вірила власним словам. Хіба це можливо? Минуло сім років!

Раптом вовк зробив крок уперед. Потім ще один. Він повільно й абсолютно безшумно пішов крізь високу траву лугу, прямуючи до залитої світлом кав'ярні. З кожним його кроком мої коліна тремтіли все дужче, але страху не було. Натомість груди заповнювало дивне, магічне тепло — те саме, яке я відчула маленькою дівчинкою, коли розтискала зуби залізного капкану.

Вовк підійшов майже впритул до тераси кав'ярні. Тепер нас розділяло лише кілька метрів і тонка скляна стіна. На такій відстані він здавався справжнім велетнем. Він зупинився, трохи схилив голову набік і тихо, ледь чутно тявкнув.

Цей звук миттєво зруйнував усі мої сумніви. Точно так само, маленьким білим клубочком, він озирнувся і тявкнув мені на прощання сім років тому на цьому ж самому лузі. Це був він! Мій маленький Мун, який перетворився на справжнього володаря лісу. Вовчий син, який не забув людського добра.

Мої руки самі потягнулися до замка. Я повернула ключ, і двері кав'ярні тихо відчинилися, впускаючи всередину прохолодне нічне повітря, запах вогкої трави та лісового туману.

Я зробила крок на дерев'яний ґанок. Вовк не ворухнувся. Він просто дивився на мене, чекаючи.

— Ти повернувся… — прошепотіла я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози радості. — Ти такий великий, Мун. І такий гарний.

Я повільно, щоб не злякати його, протягнула вперед праву руку долонею догори — точно так, як робила у дитинстві. Вовк пильно подивився на мою руку. На секунду мені здалося, що він зараз розвернеться і втече назад у хащу. Але Мун натомість зробив останній крок уперед. Його великий, теплий і вологий ніс обережно торкнувся моєї долоні.

По моєму тілу наче пройшов легкий розряд струму. Справжній дикий вовк довіряв мені. Він заплющив свої золоті очі й дозволив мені м'яко погладити його по міцному лобі, між гострими вухами. Його хутро було густим і трохи жорстким, пахло хвоєю та нічною свіжістю.

Проте наша магічна зустріч тривала недовго. Раптом Мун різко смикнув вухами й повернув голову в бік темного лісу. Його тіло миттєво напружилося, густа шерсть на загривку піднялася дибки, а з грудей вирвалося глухе, загрозливе ричання. Він дивився туди, де лісова темрява здавалася найтемнішою. Там, серед дерев, почувся дивний тріск гілок і чийсь важкий крок.

Мун зробив крок назад, закриваючи мене собою від лісу, наче справжній живий щит. Він озирнувся на мене на одну коротку секунду, ніби попереджаючи про небезпеку, а потім одним могутнім стрибком розчинився у сизому тумані лугу, кинувшись назустріч невідомому шелесту.

Я залишилася стояти на ґанку сама, стискаючи пальці, на яких усе ще залишалося тепло місячного вовка. Небезпека підбиралася до нашого дому, але тепер я знала: ми на цьому лузі більше не одні.

Холодне нічне повітря обпалювало обличчя, а серце заходилося від шаленого стукоту. Я так і стояла на порозі відчиненої кав'ярні, дивлячись у ту сторону, де щоранку зникав білий силует Муна. Туман на лузі здавався тепер не просто сизим, а якимось лиховісним, важким.

Тріск гілок у лісовій хащі повторився, але цього разу він став ближчим, чіткішим. Це не міг бути заєць чи косуля — звуки були важкими, наче хтось великий і незграбний навмисне пробивався крізь густі чагарники ожини. А потім звідти, з поміж чорних стовбурів дерев, донеслося глухе, неприємне людське бубніння, а слідом за ним — різкий спалах ліхтаря, який полоснув по туману жовтим променем.

— Кажу тобі, він пішов сюди! Я бачив білу шкуру біля дороги! — прохрипів чийсь грубий голос.

— Тихо ти, не репетуй на весь ліс. Якщо це той самий вовк-альбінос, за його хутро колекціонери купу грошей віддадуть. Головне — не промахнутися, — відповів інший, нижчий голос.

У мене всередині все похололо, а дихання перехопило від пекучого гніву та страху. Браконьєри. Вони прийшли на наш луг із рушницями. Вони полювали на Муна — на мого дивовижного, місячного вовка, який цього ранку довірився мені й лизнув мою долоню!

Тієї ж миті з глибини туману, десь зовсім близько від чужинців, пролунало таке потужне, грізне ричання, що, здавалося, затремтіла сама земля під моїми ногами. Це був Мун. Він не тікав углиб лісу, щоб урятуватися. Він кружляв навколо них, відводячи небезпеку якомога далі від кав'ярні... від мене.

— Отам він! Стріляй! — вигукнув перший браконьєр.

Почувся клацаючий звук затвора рушниці. Часу на роздуми не залишалося ні секунди. Якщо вони вистрілять у тумані, Мун може загинути!

Я забігла в кав'ярню, схопила з прилавка найважчий залізний ліхтар, який ми тримали на випадок вимкнення світла, і щосили вибігла на дерев'яну терасу.

— Гей! Хто там є?! — закричала я на весь луг, вмикаючи ліхтар і починаючи хаотично світити ним прямо в бік лісу, розсіюючи туман яскравим світлом. — Це приватна територія! Я викликаю поліцію! Охороно, сюди!

Мій дзвінкий голос луною покотився над нічним лугом. Я свідомо блефувала й кричала щосили, створюючи якомога більше шуму.

Жовтий промінь браконьєрського ліхтаря на секунду замер, а потім різко повернувся в мій бік. Чоловіки явно не очікували, що поруч із лісом хтось є, та ще й так пізно.