Розділ 1

Минуло сім років. Наш старий луг усе так само зеленів за вікном, але моє життя сильно змінилося. З маленької дівчинки, яка колись блукала босоніж по траві, я перетворилася на дорослу дівчину. 

Я працювала баристою у маленькій, затишній кав'ярні на околиці нашого містечка, прямо біля дороги, що вела до лісу. Тут завжди пахло свіжою випічкою, корицею та меленою кавою. Мені подобалася ця робота: крутити ручку кавомашини, збивати повітряну молочну пінку і малювати на ній маленькі сердечка для відвідувачів. Це була своя, особлива магія.

— Аліно! Мені як завжди — какао з подвійним маршмелоу і той шоколадний мафін! — дзвінкий, до болю знайомий голос відволік мене від думок.

Я підвела очі й усміхнулася. Спершись на барну стійку, мені посміхалася Міла. Моя молодша сестричка так виросла! Вона вже не була тією крихіткою, яка колись зі сльозами ховалася за мамину спідницю. Тепер Міла впевнено забігала до мене після уроків, закинувши за плечі шкільний рюкзак.

— Твоє замовлення вже майже готове, сонечко, — лагідно відповіла я, насипаючи у гаряче какао білі пухкі хмаринки маршмелоу. — Як справи в школі? Мама не дзвонила?

— Усе супер! Мама просила передати, щоб ти не затримувалася після зміни, бо на вечерю буде твій улюблений пиріг, — Міла з апетитом вкусила мафін і замріяно подивилася у велике панорамне вікно кав'ярні.

За склом починало смеркатися. Сонце сідало за верхівки дерев, і на луг, що підступав до самої кав'ярні, повільно лягав густий, сизий туман. Останнім часом вечори стали якимись дивними — холодними й надто тихими, ніби природа завмерла в очікуванні чогось важливого.

Міла раптом перестала жувати й притиснулася носом до скла.

— Аліно... а пам'ятаєш, як ми були малими й знайшли тут, на лузі, того величезного вовка? — тихо запитала вона, і в її очах зблиснув той самий дитячий спогад. — Мені й досі іноді здається, що в тумані хтось ходить. Наче велика тінь.

Моє серце пропустило удар. Я витерла рушником руки й підійшла ближче до сестри, дивлячись туди ж, куди й вона — у сиву гущавину вечірнього лугу.

— Пам'ятаю, Міло. Таке важко забути, — прошепотіла я.

Перед очима миттєво попливли спогади: важкий залізний капкан, калюжа крові й заляканий, але такий гордий погляд Сірка. І, звісно ж, Мун. Маленьке, біле, як шматочок місяця, вовченя, яке так сміливо дивилося на мене перед тим, як зникнути у лісі. Я часто згадувала їх. Особливо Муна. Цікаво, де він зараз? Чи вижив він у тому суворому дикому лісі? Став вожаком зграї чи, може, блукає насамоті?

— Ой, уже пізно, мені пора бігти додому, допомагати мамі! — Міла підхопила свій рюкзак, випивши какао одним ковтком. — Дочекаєшся напарника? Не страшно самій закривати кав'ярню?

— Не страшно, біжи, — посміхнулася я, проводжаючи її поглядом.

Двері дзвіночком попрощалися з Мілою, і в кав'ярні знову запала тиша. Я залишилася сама. Попереду було ще пів години роботи: помити кавомашину, протерти столики й вимкнути світло.

Я підійшла до скляних дверей, щоб повернути табличку на «Зачинено», як раптом краєм ока помітила рух на лузі. Прямо біля лінії лісу, де туман був найгустішим, ворухнулася висока трава.

Я завмерла, затамувавши подих. З білої димки повільно, абсолютно безшумно, почала вимальовуватися величезна фігура. Це був не собака. Істота була занадто великою, з могутніми лапами та широкими грудьми. І що найдивніше — її хутро було не сірим, а сліпучо-білим, наче витканим із місячного світла.

Звіринець зупинився прямо на краю лугу, дивлячись крізь туман прямо на світлі вікна кав'ярні. Прямо на мене.

Мої руки затремтіли, а в голові пронеслася шалена, неймовірна думка: «Невже це... ні, цього не може бути».