Пролог

Сонце повільно котилося до горизонту, заливаючи золотом безкрайній луг біля нашого дому. Трава стояла така висока й густа, що в ній можна було сховатися з головою. Ми йшли вузькою стежкою: попереду мама, міцно тримаючи за руку мою молодшу сестричку, а я трохи відставала, розглядаючи квіти. Все було так спокійно, аж поки тишу лугу не розірвало глухе, болісне гарчання. Це був не гавкіт собаки й не спів пташок. Від цього звуку по спині пробіг мороз.

Мама різко зупинилася, закриваючи нас собою. Сестричка злякано зойкнула і притиснулася до маминої спідниці, ховаючи обличчя.

У витоптаному колі високої трави лежав він. Величезний, могутній сірий вовк. Його густе хутро було припале пилом, а задня лапа була міцно затиснута в зубастому залізному капкані. Навколо капкану трава була багряною. Вовк важко дихав, його жовті очі горіли диким вогнем і болем. Він вискалив ікла, попереджаючи, щоб ми не підходили.

— Дівчатка, назад... повільно назад, — пошепки сказала мама, її голос тремтів.

Але я не могла поворухнутися. Моє серце калатало як шалене, та замість жаху я раптом відчула такий сильний жаль, що в очах закипіли сльози. Я дивилася на цього гордого лісового володаря, який став безпорадним через людську жорстокість.

І раптом із густих заростей ожини, що росли поруч, почулося тихе скімлення. Звідти викотився маленький пухнастий клубочок — біле, як чистий сніг або шматочок денного місяця, вовченя. Воно було зовсім крихітним. Малюк підбіг до великого вовка, ткнувся носом у його поранену лапу і злякано подивився на нас своїми невинними очима. Вовк-батько одразу перестав гарчати й тихо, захисно заскавучав, намагаючись прикрити сина своїм тілом.

Цей момент перевернув усе всередині мене. Вони прийшли на наш луг не для нападу. Вони потрапили в біду.

— Я мушу допомогти, — сказала я, роблячи крок уперед.

— Доню, ні! Це дикий звір! — скрикнула мама, але я вже не могла зупинитися.

Я повільно опустилася на коліна і почала повзти до вовка крізь траву, показуючи порожні долоні. Великий вовк знову напружився, у його горлі зародилося глухе ричання, але я дивилася прямо в його дикі жовті очі.

— Не бійся, я нічого тобі не зроблю поганого, — тихо, але впевнено промовила я. Мій голос звучав м'яко, наче колискова. — Я допоможу. Чесно.

Вовк замер. Наче зрозумів кожне моє слово. Він поклав голову на траву і важко зітхнув, заплющивши очі. Він дозволив мені підійти.

Залізо капкану було важким і холодним. Мені довелося зібрати всі свої сили, впертися ногами в землю і щосили натиснути на тугі пружини. Руки ковзали, серце вискакувало з грудей, але врешті-решт залізні зуби зі дзвоном розійшлися. Вовк миттєво висмикнув поранену лапу.

Він підвівся, важко накульгуючи. Тепер він здавався ще більшим. Маленьке біле вовченя одразу підбігло до його ніг. Вовк подивився на мене — довго, глибоко, ніби закарбовуючи моє обличчя у своїй пам'яті. У цьому погляді вже не було люті, лише дика, горда вдячність.

— Ти — Сірко, — прошепотіла я великому вовку. А потім подивилася на білого малюка, який крутив головою: — А ти — Мун. Мій маленький Місяць.

Сірко глухо лизнув Муна у вушко, підштовхуючи вперед. Вони розвернулися і почали повільно відходити в бік лісового туману. Перед тим як зникнути у хащах, маленький білий Мун на секунду зупинився, озирнувся на мене і тихо тявкнув, ніби прощаючись.

Я стояла посеред лугу, важко дихаючи, з руками в пилюці. Я була зовсім юною дівчинкою і тоді ще не знала, що вовки ніколи, ні за яких обставин, не забувають проявлене до них добро. І що через роки цей маленький білий клубочок повернеться у моє життя могутнім рятівником.