9

Авен кинуся вперед, зуби вгризлися в шию чоловіка — той заволав, схлипнув від болю, рука зі зброєю здригнулась. У хаосі рухів лезо блиснуло — і воно торкнулося шиї Анеї.

Вона відчула ріжучий біль і теплий тиск на горлі. Мить — і кров почала текти так швидко, що світ навколо ніби затемнився; Анея похитнулась і впала на підлогу.

Чоловік у плащі заволав від болю і в той же час  ніж опинився в грудях Авена. Той здався, очі розкрилися широко, і він упав бездиханно, як колодка.

Акур не думав ні секунди. Він вибухнув у рух: крок уперед, точний удар, ривок — і нападник опинився на підлозі, без признака на життя .

На більше часу не було. Акур присів навколішки біля Анеї, очі його були дикі, але руки вже діяли — він притиснув долонею її шию біля рани, щоб зупинити кровотечу.
— Тримайся, — прошепотів він, і голос тремтів, але в ньому була команда. — Дихай. Тримайся для мене.

Він вирвав шматок її сукні й щільно притиснув на перехідну ділянку, натискаючи зі всієї сили, щоб пригасити струмінь. Потім крикнув у темряву:
— Хтось! Допоможіть! Хтось викличе лікаря!

Акур схилився, намацав сонну артерію — та замість ритму відчув порожнечу. Він приклав щоку до грудей і на мить упав у тишу — ні дихання, ні руху. Обличчя Акурa спотворила нестерпна біль і відчай.

Він знову перевірив пульс — нічого. В очах спалахнуло мовчазне, холодне розуміння. 

Але часу не було на розпач: Анея втрачала багато крові. Його пальці вільно тремтіли, але рухи були чіткими й швидкими .

— Ти почекай, — прошепотів він, дивлячись на неї.- Я не відпущу тебе.

Він піднявся, подивився на непритомного нападника — і лише тоді, як ніби відрахував останні секунди, вигукнув на весь підвал:
— Допомога! Хто там?

На порозі з’явився батько Анеї — розкуйовджений, із блідими від жаху обличчям. Його очі на мить закам’яніли, коли він побачив доньку в калюжі крові, потім метнувся вперед.

— Анеє! — крикнув він.

За хвилину вже лунали голоси, гул кроків, миготіли ліхтарі. Акур відступив убік, весь у крові, але не відірвав погляду від дівчини , яку медики переносили на ноші. Його пальці досі тремтіли, а в очах застигло те, що не можна було назвати просто страхом — то було щось глибше, як німа обіцянка, що він не дозволить їй зникнути.

Минула доба.

У залі панувала тиша, така важка, що чути було навіть потріскування свічок.
Темні костюми, опущені голови, приглушені голоси — все ніби вкривалося туманом скорботи.

Біля вікна стояв батько Анеї. Його руки були схрещені за спиною, пальці судомно стискали край піджака. Поруч — кілька близьких родичів, лікар, і сам Акур, у чорному, з обличчям, у якому не залишилось кольору.

— Вона зробила все, що могла, — тихо сказав лікар, опускаючи погляд. — Шансів… практично не було.
— Замовкни, — різко кинув Акур. Голос його прозвучав низько, але в ньому бриніла така крига, що ніхто не наважився відповісти.

Батько лише прикрив очі рукою.
— Моя донька… — прошепотів він. — Вона не заслуговувала такого.

Ніхто не наважувався сказати бодай слово.
За вікном збирався дощ, перша крапля вдарила об шибку — і ніби відгукнулась у грудях кожного.

Акур повільно обернувся до лікаря:
— Можна її побачити?
Той кивнув.
— Вона… у п’ятій палаті. Та прошу тримати свої емоції .

Акур пішов мовчки. Коридор був порожній, бліде світло ламп малювало тіні на підлозі. Він зупинився біля дверей, притулив долоню до холодного металу — і на мить заплющив очі.

Усередині — тиша. 
Тонка дівоча рука лежала поверх ковдри, шкіра — бліда, майже прозора. Навколо — бинти, трубки, монітори.
Анея виглядала так, ніби просто заснула.

Акур сів поруч, узяв її руку, доторкнувся до пальців губами.
— Я тримаю слово, — прошепотів він. — Я не відпустив тебе.

Монітор тихо блиснув зеленим, відбиваючи пульс.
Слабкий, але — живий. Він сидів біля неї поки не заснув .

Світ повільно повертався.
Спершу — шум. Далекий, мов крізь воду: ритмічне «пік-пік», шелест тканини, чиєсь приглушене дихання поруч. Потім — запах ліків, стерильний і холодний.
Анея хотіла відкрити очі, але повіки були важкі, наче з каменю. Вона зробила ще одну спробу — і світ, розмитий і тремтливий, нарешті проступив крізь темряву.

Стеля. Біла, тиха. Світло лампи м’яко лоскотало зіницю.
Потім — чиясь рука. Тепла, велика, така знайома. Її долоню стискали, ніби боялись відпустити.

Вона перевела погляд — і побачила його.
Акур сидів біля ліжка, нахилившись вперед. Голова його лежала на її руці. Він спав, але навіть уві сні тримав її пальці, так, ніби перевіряв — тут вона, чи ні.

Рука ворухнулась під його щокою.
Акур зреагував одразу — вдихнув, стрепенувся, підняв голову. На обличчі — сон, розгубленість, а потім блискавка розуміння.
— Акур… — прошепотіла, і звук її голосу був, мов подих.

Він схилився ближче, обережно торкнувся її щоки. 

— Не говори, — прошепотів він, — просто дихай… Я тут.

Її пальці слабко стиснули його руку у відповідь.
І тоді він нахилився нижче, торкнувся її чола губами — коротко, ніби боявся, що від будь-якого руху вона зникне.

— Я думав, що втратив тебе, — сказав він, і голос його зламався. — А ти вирішила мене налякати.

На мить у палаті запанувала тиша, і тільки монітор продовжував своє спокійне «пік-пік» — рівне, живе.

Двері тихо прочинилися, і до палати ковзнуло тепле світло з коридору.
Першою зайшла мама Анеї — обережно, у  руках вона тримала невеликий букет — кілька білих лілій, які злегка тремтіли від хвилювання. За нею — батько, з посірілим, але рішучим обличчям, а позаду, тримаючись за перев’язане плече, стояв Авен. Блідий, виснажений, проте живий.

— Доню... — тихо прошепотіла мама, і в її голосі бриніли одночасно полегшення . — Боже, ти прокинулась...

Акур швидко підвівся зі стільця, відступив трохи вбік, поступаючись місцем. Його рука, яка досі стискала долоню Анеї, повільно розтиснулася, але він  залишився поруч, ніби невидима нитка все ще тримала їх.