7

Коли вода відпарила ,все що можна , Анея вийшла з душу, обгорнулася м’яким пледом і зручно вмостилася на ліжку. Серце все ще шалено билося, думки металися . Вона закрила очі і, не зумівши більше тримати себе в руках, заснула.

На роботу цього дня Анея не пішла. Вона збрехала, що захворіла, і навіть не піднімала телефон, ігноруючи дзвінки. Кожен звук нагадував їй про те, що сталося, і вона боялася повторного контакту зі світом, який зараз здавався занадто яскравим і чужим.

Плед обгортав її, як захисна оболонка, а тіло і розум поступово намагалися відновити контроль після бурі емоцій. Світ за вікном існував десь далеко, поки Анея ховалася в маленькому безпечному острові власних думок і почуттів.
На мить їй здалося, що все було лише сном, але варто було заплющити очі , і спогади накотили з новою силою. Дотики. Подих. Погляд. Вогонь, який вона сама розпалила і не змогла загасити, досі.

Вона сіла на ліжку, загорнувшись у тканину, наче в броню. Усередині все стискалося від  розгубленості. Як вона могла? Як дозволила собі втратити контроль? І чому, попри страх, не шкодує повністю?

Думки про Авена різали, як лезо. Його усмішка, щирість, легкість ,усе, що було світлим і безпечним. З ним вона почувалася спокійно, ніби поруч із сонцем, яке гріє, але не обпікає. А з Акуром... усе було навпаки. Він , буря, полум’я, небезпека, від якої неможливо втекти.

Вона провела руками по волоссю, яке заплуталося . Хотілося забути про все, втекти з цього міста, але реальність уже стукала в двері , у прямому й переносному сенсі. Телефон знову завібрував.

На екрані миготіло ім’я Авена.

Анея завмерла, спостерігаючи за блимаючим екраном. Серце калатало. Вона не наважилась відповісти ,просто поклала телефон екраном донизу й заплющила очі.

Сльози самі покотилися по щоках. Вперше за довгий час вона не знала, ким хоче бути , сильною чи чесною, чи просто собою.
Дзвінок у двері пролунав ще раз, змусивши її здригнутися. Серце знову підскочило до горла.
— Люба, ти вдома? — долинув крізь двері голос Лани, тихий, стурбований.

Анея застигла посеред кімнати,  із телефоном у руці. 

— Анеє, я знаю, що ти там, — знову озвалась Лана, трохи голосніше, але все ще лагідно. — Будь ласка, відчини.

Дівчина зробила кілька кроків до дверей, потім завмерла. Ні, вона не могла. Не зараз. Не після того, що сталося. Її пальці стиснули край пледа, ніби це могло захистити від правди.

З-за дверей ще кілька разів пролунали удари , не наполегливі, а тривожні, такі, що стискають серце. Потім тиша. Лише шум міста за вікном і важке дихання самої Анеї.

Вона опустилась на підлогу біля дверей, спершись спиною на холодне дерево. Сльози текли по щоках, але вона навіть не витирала їх.
Їй було соромно , перед Ланою, перед собою, перед батьками.
Вона сиділа, загорнувшись мов котик, поки телефон тихо не завібрував.

Повідомлення.

Акур: «Ти не відповідаєш. Я не хочу, щоб ти лякалася мене. Просто скажи, що ти в безпеці?»

Серце стислося. Вона довго дивилась на екран, пальці тремтіли. Хотіла видалити ,і не змогла.
Другий сигнал.

Акур: «Я не мав права. Але якщо скажеш, що шкодуєш , я прийму. Лише не мовчи.»

Анея закусила губу. Його слова були прості, без наказу, без сили ,лише спокій і щось таке, що боліло ще дужче.
Вона не знала, що відповісти.

Її пальці набрали кілька слів:
«Все добре. Не пиши.»

Але натиснути «надіслати» не змогла. Телефон упав на підлогу, а вона заплющила очі.
Перед нею знову постав його погляд , той, у якому змішалися пристрасть, провина й внутрішня біль.
Вона не могла зупинити сльози.
Кожна , як доказ того, що все вийшло з-під контролю. Що вона дозволила собі надто багато, що втратила себе там, у тому поцілунку, у тому дотику.

Тиша була така густа, що кожен схлип здавався вибухом.
І раптом , шурхіт за дверима.
Вона навіть не підвела голови. Може, Лана знову?
Але наступної миті замок клацнув.
Двері прочинились, і до кімнати увірвався Акур.

— Ти що твориш?.. — голос його був різкий, але в ньому чулась паніка.
Він завмер, побачивши її.
Заплакану, скуйовджену, з почервонілими очима.

— Іди геть, — хрипко сказала вона, навіть не дивлячись у його бік.
— Не можу, — відповів він тихо. 

Він зробив крок уперед, вона відсунулася, але не втекла.
Сльози знову потекли, важкі, як дощові краплі.
— Я не мала права… — прошепотіла. — Це… це не мало статись.
— А сталося, — його голос затремтів. — Бо між нами живе щось, що сильніше за всі “не можна”.

— Замовкни, — майже крикнула вона. — Я не хочу цього чути!
— Але мусиш, — він сів навпроти, не торкаючись. — Бо я не відступлюсь. Навіть якщо ти тікатимеш.

Анея схлипнула ще раз, стискаючи плед так, ніби він був її єдиним захистом.
— І що тоді, Акур? Ти думаєш, можна просто… стерти все, що було? Як ти лишив мене повноцінної сім'ї, будинку ,можливостей ? Як покарав мого батька вигнанням ? Як забрав кращі роки моєї матері без пари  ?
— Ні, — він видихнув. — Але можна почати з правди.

Вона підняла на нього погляд , в очах блищали сльози, злість, біль і щось інше, що вона боялася назвати.
Він хотів простягнути руку, але зупинився.
— Якщо торкнуся ,ти знову втечеш?
— Так, — прошепотіла вона.
— Тоді просто побуду тут. Поки не перестанеш плакати.

Вони мовчали.

Анея сиділа, втупившись у підлогу. Дихання вирівнювалось.
Акур не рухався , просто був поруч ,сидів на корточках . Тихо. Справжньо.

— Я не знаю, що зі мною сталося, — нарешті прошепотіла вона. — Наче мене підмінили.
— Ти просто відчула, — відповів він спокійно. — І дозволила собі це.
— Дозволила? — вона гірко всміхнулась.

Анея підняла очі ,в його погляді не було зверхності чи перемоги.
— Коли ти торкнулась мене ,я просто зник і ти це розділила зі мною . Твоя вовчиця ще спить ,щоб тягнутись повноцінно ,як пара ,але як людина ти сама відчуваєш до мене потяг .Усе, що було— правильно.
— Не кажи так.
— Чому?
— Бо я не готова це чути.
— А я не можу більше мовчати, — тихо відповів він.