6

Анея прокинулась, коли темна ніч уже повністю накрила будинок. Тиша стояла така глибока, що навіть цокання годинника здавалося гучним. Вона поглянула на маленьку — Лісса спала спокійно, затиснувши кулачки біля обличчя.
Анея посміхнулась, обережно зробила з пледа невеличкий бортик, щоб дитина не впала. Плед пахнув чистотою — певно, Лана вкривала їх раніше.

Живіт тихенько загурчав.
— Ох, чудово… — прошепотіла вона. — Якраз не вистачало концерту.

Вона повільно встала, щоб не розбудити малу, й навшпиньках пішла на кухню. У темряві все виглядало трохи інакше , меблі здавались більшими, кроки лунали гучніше.
Відкривши холодильник, вона на мить завмерла від прохолодного світла. Усередині , нічого готового. Лише молоко.

— Ну, хоча б це, — зітхнула Анея, дістаючи пляшку.

Вона зробила ковток просто з горлечка, і в цю ж мить позаду пролунав низький голос:

— Зазвичай гості хоча б склянку шукають.

Анея підскочила, розплескавши молоко на себе.
— Ти що, ненормальний?! — прошипіла, стискаючи пляшку. — Ти з тіні виповзаєш, як вампір!

Акур стояв у темряві ледь видно його усмішку.
— А ти кричиш, як злодійка, яку застукали.

— Я… просто… молока хотіла! — обурено прошепотіла вона. — І взагалі, нормальні люди попереджають, що стоять у темряві, а не з’являються, мов привид! Хочеш, щоб у мене серце зупинилось?!
— Не думав, що молоко , така заборонена річ, щоб його пити нишком уночі.

— Я просто… — вона зам’ялася, опустивши погляд, — не хотіла шуміти. Дитина спить.

— І ти теж мала б, — тихо відповів він, роблячи крок ближче. 

— Я голодна, — знизала плечима, намагаючись відвернутись. — Не спиться, коли шлунок порожній.

— Хочеш, щось приготую? — запитав майже невимушено, але в голосі вчувалася турбота.

— Ти? — пирснула вона, але очі не відводила. — Ти виглядаєш так, ніби максимум можеш підсмажити когось, а не хліб.

Він нахилився трохи ближче, майже шепочучи:
— Можу і те, й інше. Залежно від поведінки,— відповів він спокійно, вже відчиняючи шафку.

— Я б вибрала спокій. Але ти, здається, не з тих, хто дозволяє спокій.

Він дістав сковорідку, ніби нічого не сталося.
— Ти сідай. Я зроблю щось швидке.

— Дай спокій, я сама впораюсь, — буркнула, роблячи крок убік, та він м’яко зупинив її рух , не торкнувся, лише поглядом.

— Сядь, — коротко сказав.

Вона зітхнула, але слухняно сіла за стіл. Його спина в темряві виглядала сильніше, ніж удень. У кожному русі , впевненість, навіть коли просто ставив сковорідку на плиту.

— Ти що робиш? — спитала, коли відчула запах смаженого хліба.

— Те, що змусить  тебе посміхатись. Грінки з молоком. — Він озирнувся, і на його вустах майнула тінь  справжньої посмішки. 

Хвилина, і поставив перед нею тарілку.
— Їж. І цього разу ,без заперечень.

Її пальці торкнулися хліба, дівчина  підняла погляд.
— А ти не спиш, бо стежиш за мною?

Акур ледь всміхнувся, спершись стегном об стіл, склавши руки на грудях.
— Бо турбуюсь, — відповів просто, без виклику, але з тією спокійною силою, від якої в неї пересихало в горлі.

— Турбуєшся? — перепитала Анея, намагаючись зробити тон байдужим. — Чи контролюєш? Є різниця.

Він не відвів погляду.
— Коли твоя пара ходить темрявою голодна, посеред ночі , це не контроль, Анеє. Це інстинкт.

Вона пирснула, ховаючи хвилювання за іронією:
— Інстинкт? То твій вовк боїться, що я з’їм щось без нього?

— Мій вовк, — він нахилився трохи ближче, його голос став нижчим, — не спить, коли ти поруч.

Її серце стиснулось. Вона зробила вигляд, що зайнята грінкою, але пальці злегка тремтіли.
— Це... дуже романтично. Якби не те, що звучить лячно, — буркнула вона, відкусивши шматочок.

Акур тихо засміявся, низько й тепло:
— Радий, що хоч не вигнала.

— Бо ти мене налякав до смерті, — зиркнула на нього. — І тепер мусиш спокутувати провину сніданком о другій ночі.

— Домовились, — кивнув він. — Тільки не привчай.

Вона ковтнула ще шматок, і в животі нарешті стало легше.
— Ти  надто самовпевнений, — буркнула вона.

— Я можу бути і тим, і іншим. Питання лише , що ти вибереш.

— А мені здається, ти вже вибрав за мене, — сказала вона, не підводячи очей.

Він засміявся тихо, майже тепло.
— Якби я справді вибрав, ти б не сиділа тут, Анеє. Ти б уже спала , поруч.

Вона різко підняла погляд, а він просто стояв, спокійно, без тиску , але в його очах світився вогонь, який не потребував слів.

— Їж, — прошепотів він. — Я ж не хочу, щоб ти  тікала через голод.
— Ти нестерпний.

— Я знаю, — відповів він спокійно, і в цьому було щось небезпечне.

Анея доїла останній шматок грінки і глянула на тарілку.
— Я сама помию, — сказала, підводячись.

— Не треба, — тихо відповів Акур, підходячи ближче. — Я зроблю це.

— Та ти вже стільки зробив , злякав мене, розлила через тебе  молоко, тепер ще й герой кухні? — підколола вона, беручи тарілку в руки.

— Віддай, — спокійно, але з тією самою ноткою, від якої її трохи дратувало .

— Не віддам. Я не безпорадна. — Вона відступила на крок, стискаючи тарілку, наче трофей.

— Це не про безпорадність, — зробив крок уперед, — а про те, що я хочу допомогти.

— А я не хочу, щоб мене «рятували» від посуду, — різко відповіла, але в голосі вже було більше емоцій, ніж вона планувала.

— Ти вперта.

— А ти , командуєш, навіть коли не треба!

— Бо ти мене не слухаєш!

— Бо я не підлегла тобі!

Їхні голоси, хоч і приглушені, почали звучати голосніше, ніж дозволяла нічна тиша.
Він знову простягнув руку:
— Анеє, просто віддай тарілку.

— Не віддам, — уперто повторила вона, дивлячись йому прямо в очі.

Але в ту ж мить він зробив різкий рух, щоб забрати тарілку, і…

Глухий тріск розрізав тишу.
Біла кераміка розлетілася на підлозі.

— Молодець! — вигукнула вона, уперши руки в боки. — Альфа, значить? Лідер зграї? І не втримав тарілку!?
— Ти ж її не відпустила! — огризнувся він, але вигляд мав винуватий.
— Бо не люблю, коли в мене щось виривають із рук!
— Тоді не тримайся за речі так, ніби це зброя.