5

Анея, трохи насмішкувато глянувши на нього, підняла брову:
— Хоч я й не проти прогулянок, але сюди я навряд чи потраплю завтра. Ми ж тут лише на відпочинку, — вона склала руки на грудях і додала з легким викликом: — Якщо тільки не плануєш чекати мене під водоспадом до наступної нагоди.

Авен засміявся — низько, щиро, так, що навіть повітря навколо стало теплішим.
— О, то я б, мабуть, не здивував нікого — так зачарувався, що міг би й не помітити, як сонце зійшло б знову.

Він потер потилицю, трохи зніяковіло, але з усмішкою:
— Добре, тоді біля твого будинку. Обіцяю — без водоспадів з нормальним шляхом назад.

— І без спроб заманити мене до “таємного місця,— кинула вона, ледь стримуючи сміх.

— Ні, тільки чай і приємна компанія. Може, навіть печиво, якщо поведешся чемно.

— Чемно? — перепитала Анея, стискуючи губи, щоб не розсміятись уголос. — Це з якого моменту дівчата  мають бути чемними?

Авен розвів руками:
— Тоді я приречений. Бо з такими очима, як у тебе, я навряд чи зможу щось вимагати.

— Не треба проводжати, — усміхнулась вона, коли вони вийшли на стежку. — Мої друзі... не зрозуміють. Та й... мені не хочеться пояснень.

Авен здивовано звів брови, але не наполягав.
— Тоді я зроблю вигляд, що й не проводжав, — жартома сказав він. — Просто випадково стою на тому ж шляху.

Анея розсміялась.
— От і добре. Та й ти, здається, любиш гуляти сам.

— Любив, — хитро примружився він. — До сьогодні.

Її усмішка стала м’якшою, теплою. 

Анея йшла стежкою до будинку, ледь притискаючи долоню до грудей — серце билося дивно швидко. Повітря здавалось теплішим.

Та щойно дівчина наблизилась до подвір’я, легкість почала танути.
Біля будинку стояли Акур і Лана. Лана тримала брата за руку, щось тихо йому говорила, намагаючись вгамувати, але він виглядав, наче вулкан, який ось-ось вибухне.

Коли вони обернулися до неї, Анея відчула, як напружується повітря.
— Анея, люба, де ти була? — першою озвалась Лана, удавано лагідно. — Ми вже хвилювалися.

— Лісса заснула, — спокійно відповіла дівчина. — Я вирішила прогулятись.

— Ознайомилась із краєвидами? — глухо кинув Акур, очі — як перед бурею.

Лана натягнула усмішку, стиснувши братову руку ще міцніше.
— Ми знали, що ти не заблукаєш, — солодко промовила вона. — Головне, що все добре.

Анея кивнула, але в очах залишився блиск.
Сьогодні вона  дозволила собі робити те, що сама хотіла. І ніхто — навіть Акур — не мав влади над цим.

— Ми вже зібрали речі, — тихо, але чітко мовила Лана, дивлячись на неї . — Якщо ти готова, можемо вирушати. Уже вечоріє.
Вона зробила паузу й додала, наче між іншим:
— Повезе нас Акур. Даріан поїхав супроводити начальника, його ще треба відвезти додому.

Анея ледь кивнула, не змінюючи виразу обличчя.
— Звісно. Я зараз.

Її голос був рівний, майже байдужий. 

— Не барись, — кинув він сухо й відвернувся до машини.

Лана, намагаючись розрядити напругу, зробила крок ближче й торкнулася Анеї за плече:
— Дорогою поговоримо, гаразд? Ти така гарна сьогодні... — усміхнулась вона, але очі залишались настороженими.

Анея кивнула ще раз — коротко, мов тінь.
 Їй було байдуже, що подумає Акур, але не могла не відчути, як важко стало дихати після того короткого, пронизливого погляду.

Вона знала — поїздка буде довгою. І мовчання в машині теж.
Машина рухалася мовчки. За вікном вечірнє небо повільно тануло в сутінках, ліниво тягнуло за собою тіні дерев. У салоні чути було тільки шум двигуна та рівне дихання Лани з Ліссою , які сиділи позаду й намагалися заснути.

Анея дивилась у вікно, стискаючи руки на колінах. Вона намагалася не зустрічатися з поглядом Акура.

Кожен кілометр здавався довшим, ніж попередній.

І раптом машина почала  зупинятися просто посеред дороги. Гальма пискнули, колеса ковзнули по гравію. Лана схлипнула зі сну й підвела голову:
— Що сталося?..

— Все гаразд, — коротко кинув Акур, навіть не дивлячись у її бік. — Відпочивай.

-Акур...-але він не чув сестру.

Він заглушив двигун і вийшов з машини. Кілька секунд стояв біля дороги, вдихаючи прохолодне повітря, потім відчинив дверцята з боку Анеї.
— Вийди.

— Навіщо? — вона не поворухнулась.

— Просто вийди.

Його голос був спокійним, але в цій спокійності ховалося щось, що змусило її серце пропустити удар. Вона повільно  ступила на узбіччя. Ніч уже спустилась , десь неподалік чувся цвіркун і легкий шум потоку.

— З ким ти гуляла? — спитав він просто. Без привітання, без підготовки.

Анея здригнулась.
— Я? З лісом, з вітром, з власними думками, — сухо відповіла вона.

— Не грай зі мною, — його голос став нижчим, хрипкуватим. 

— То, може, це просто твоя уява, Альфо? — вона підняла голову, і в її очах промайнуло виклик. — Не все належить тобі.

Він зробив крок ближче. У темряві його погляд спалахнув, мов лезо.
— Я не забороняю тобі дихати. Але якщо хтось підійде надто близько — я...

Його щелепа стислась, а пальці ковзнули по дверцятах, ніби він стримував себе, щоб не торкнутись її.

— Ти навіть не уявляєш, із чим граєш, — прошепотів він.

— Зі свободою, — відповіла Анея, не відводячи погляду. 

Повисла тиша.
Десь позаду в машині тихо зітхнула Лана.

— Сідай, — сказав Акур нарешті. — Дорога ще довга.

Вона сіла, але відчуття, що між ними щось змінилося, не полишало. Як повітря перед грозою.

Дорога знову потяглася мовчки. Ліс за вікном темнів.

Анея сиділа, спершись головою до скла, вдивляючись у далекі ліхтарі. Хотіла злитися з цим спокоєм, не думати, не відчувати, але кожен подих нагадував про нього ,Авена— його погляд, запах, ту зосереджену силу, що змушувала серце битися частіше. 

Акур мовчав. Його руки впевнено тримали кермо, але щелепа була напружена, м’язи плечей — кам’яні.
Довго він мовчав. Та раптом, не відводячи погляду від дороги, заговорив: