4

Та ні Лісси, ні Лани, ні Даріана не було. Ліжечко було акуратно застелене, і лише один аркуш паперу лежав на ковдрі. Анея розгублено заглянула в спальню подруги — там теж панував ідеальний порядок, постіль застелена, ні натяку на присутність.

Тоді вона повернулась до записки й розгорнула її.

" Люба моя Анея, учора я випадково втопила телефон. Даріан приїхав за нами пізно ввечері — ми за містом, у будиночку біля річки.
Чекаємо тебе на пікнік, відмов не приймаю .
Будь ласка, купи в магазині суміш, яку порадив лікар (дитячу кашу для новонароджених) — вночі все було зачинено, тому я не зможу купити сама.
Акур тебе завезе. Чекаю, люба .

Вона ще раз пробіглася очима рядками, але зміст залишався тим самим.

— Я хотів попередити, — озвався за спиною знайомий голос, і Анея завмерла. — Та ти так швидко мене проігнорувала, що я не встиг пояснити.

Вона повільно обернулася. Акур стояв біля дверей, спершись на одвірок, дивився на неї . 

— І що тепер? — холодно промовила вона, тримаючи листа двома пальцями, ніби боялася зім’яти його. — Усі зникли? — її голос був рівним і холодним.

— Вони не хотіли тебе залишати, — тихо відповів Акур. — Просто так сталося… Лана поспішала, Лісса заснула, Даріан приїхав пізно.

— Можна було й коротко сказати, — її голос звучав холодно. — Не обов’язково чекати, поки я знайду записку.

— Не хотів заважати твоєму ранковому настрою, — він широко всміхнувся, ніби все це було дрібницею.- Вони просили передати, що чекатимуть тебе, — не здався . — А ще… Лана дуже просила купити дитячу суміш. Каже, без неї їм буде важко.

Анея зітхнула.  І все ж турбота про малу Ліссу переважила.

— Добре, — промовила вона рівно. — Я вигуляю собак і поїду. Автобусом дістануся, яка адреса ?

На мить на його обличчі промайнула тінь усмішки — чи то полегшення, чи впевненість, що план працює.

— Автобуси туди не ходять, — спокійно відповів Акур. — Це за містом, дорогою через ліс. Там навіть таксі не доїде — не кожен водій погодиться їхати ґрунтівкою. Потрібен позашляховик.

— І вгадай, у кого він є, — крижаним тоном відказала Анея.

— Саме так, — підтвердив він, не приховуючи легкого задоволення. — Я можу відвезти тебе й повернути назад, якщо захочеш. Просто… так буде простіше.

— Як зручно, — її голос був колючим, майже саркастичним.

Акур не зважав на її тон. 

— До речі, — вона перша порушила тишу. — Коли ти збираєшся повертатися у свою зграю? Не дуже гоже так довго залишати своїх людей.

— О, мій бета чудово справляється без мене, — відмахнувся Акур . А я не можу просто так поїхати, не навчившись тримати на руках таку малечу, як наша Лісса. І, якщо чесно… — він раптом потеплішав, і в голосі з’явилися нотки щирості. — Я скучив за сестрою.

Це слово — сестро — зависло між ними. Анея не знала, що відповісти. 

— Я все одно вигуляю собак, — сказала вона після короткої паузи.

— Добре, — кивнув він. — Я зачекаю. 

Анея зітхнула й пішла до виходу. Вона все ще тримала дистанцію, але знала: крок за кроком, як не дивно, Акур знову проникає в її день.

Її погляд залишився байдужим. Вона вийшла з кімнати, відчуваючи, як кожен його крок позаду нагадує про небажану присутність. Усередині жила тільки одна думка: цей день вона проживе на власних умовах.

Після того, як Анея роздала собак по домівках, вона навіть не стала переодягатися — нехай буде так, як є. Її настрій залишався напруженим, а думки крутились навколо маленької Лісси.

Коли вона підійшла до позашляховика, Акур уже стояв поруч у спортивному костюмі, через плече перекинута важка сумка.

— Прошу, — галантно сказав він, відчинив перед нею дверцята і подав руку.

Анея кинула на нього холодний погляд, але не  скористалася його рукою, щоб залізти в машину. Він кинув сумку в багажник і завів мотор. Потужний низький гул двигуна розлився салоном, але Анея залишалася мовчазною, немов проковтнула язик.

— Тиша теж буває корисною, — тихо кинув він, дивлячись на дорогу.

Анея зітхнула й нарешті порушила мовчання:

— Заїдемо ще в магазин, мені потрібна суміш для Лісси, — сказала вона, не дивлячись на нього.

— Я піду з тобою, — відповів Акур, усміхаючись.

— Я сама куплю, — огризнулась вона, відчуваючи, що будь-яка його присутність лише зіпсує її спокій.

— Просто хочу переконатися, що ти все правильно обереш.

Анея лише мовчки кинула на нього погляд.

Ще зовсім недавно сонячний ранок залив усе навколо золотавим світлом, а за кілька хвилин він раптом перетворився на похмурий — густі хмари накрили небо, і почався тихий, ритмічний дощ. Краплі стукотіли по даху позашляховика, створюючи затишний шум, який підсилював відчуття напруженості в салоні.

— Сиди, — тихо наказав Акур, не відводячи очей від дівчини ,як під'їхали на парковочне місце.

Він поспішив вийти з машини і підійшов до дверей, щоб відчинити їх для Анеї.

Дівчина нахмурилася, але від руки знову  відмовилася — машина була доволі висока, і допомога Акура виявилася практичною, хоч вона й не хотіла цього визнавати.

— Не привчай мене до таких жестів, — буркнула вона, нахиляючись, щоб вийти.

— О, ти вже привчена до мого стилю, — посміхнувся він, уважно стежачи, поки вона повністю опинилася на землі.

Дощ лише підкреслював атмосферу.

Вони зайшли до магазину, і дощ тихо стукав по дахах, залишаючи маленькі крапельки на їхніх плечах. Усередині панувала тепла, трохи пахуча атмосфера .

Анея йшла попереду, стежила за полицями, не піднімаючи очей на Акура. Вона хотіла залишатися холодною, не даючи жодного знаку, що його присутність може її зачепити.

Акур же рухався трохи позаду, його очі зацікавлено ковзали по рядках баночок із сумішшю для новонароджених. Він нахилявся над етикетками, тихо порівнював склад, уважно читаючи рекомендації.

— Хм… цікаво, — тихо промовив він сам до себе, — ця для трьох місяців, а ця… може, краще для двох? — і ледь поглянув на Анею.