3

Анея демонстративно пройшла повз нього, навіть не глянувши у бік, і швидко спустилася на кухню. Там, не кажучи ані слова, відчинила морозильну камеру й почала шукати лід.

Акур зупинився в дверях, спершись плечем об одвірок. Його погляд мимоволі зачепився за вигин її спини, коли піжама з ведмежатами сповзла трохи нижче, ніж мала б, оголивши теплу смужку шкіри. А коли вона присіла навпочіпки, щоб дістати з нижньої полиці контейнер, червоні мереживні стрінги зухвало визирнули з-під тканини.

Вовк усередині нього завив.
Одна… дві… три… десять… двадцять… — лічив подумки Акур, глибоко вдихаючи, бо інстинкт зв’язку намагався вирватися назовні. Його руки мимоволі здригнулись , тіло прагнуло наблизитись, торкнутися, вкрити її запахом. Це не було бажанням. Це було покликом.

Вона різко підвелась і обернулась до нього. Очі , насторожені, губи міцно стиснуті.
— Це не гра, Акуре. Ти пообіцяв не втручатись.

— І я не втручаюсь. Але скажи мені чесно, Анеє… Ти теж це відчуваєш?

— Відчуваю? Крім ненависті ,нічого .І саме тому хочу триматись подалі від тебе.

— Подалі? — він усміхнувся одним кутиком губ, в очах  вогонь. — То чому твоє серце б’ється швидше, коли я поруч? Чому ти забуваєш, як дихати, коли я дивлюся на тебе?

— Бо ти небезпека, — прошепотіла вона, прикладаючи лід до чола, ніби холод міг загасити жар, що підіймався всередині. — І я не хочу знову втратити все.

Вона пройшла повз нього, не глянувши навіть у бік, але відстань між ними вже не мала значення.

— І все ж таки… — кинув він їй услід, дозволивши собі невинний жарт. — Червоний — твій колір.

— А твоє місце — за дверима, — кинула через плече Анея.

Акур завмер.
Вовча сутність у ньому тихо загарчала, змушуючи серце бити швидше. Усього кілька кроків  поруч , і ця зухвала, безтурботна дівчина могла опинитися в його обіймах…
Він різко вдихнув, набрав у легені повітря і заплющив очі, рахуючи про себе овечок.
Одна… дві… три…
Лише так він міг не піддатись дикому пориву.
Дівчина повільно йшла додому, намагаючись заспокоїти серце. Повітря холодило щоки, але думки — палали.

На порозі її вже чекали.
— Анея, нарешті! — мати вискочила з кухні до дверей. — Що сталося, люба? Ти поранена?
— Ні, мамо, — заспокоїла дівчина, торкнувшись чола. — Просто вдарилася необачно .

— Як там наша малеча? Росте? Заходь скоріше в дім ,холодно,чому без куртки і ось так в піжамі бігаєш?— очі матері засвітились теплом.
— Так… я щойно її купала, — відповіла вона, і на її губах мимоволі з’явилася м’яка усмішка і сором .  Вона так тікала ,забула куртку .

Батько вже стояв біля плити , аромат чорного чаю з бергамотом розлився кухнею.
— Сідай до столу, доню, — запросив він. — Нам є що розповісти.

Анея послухалась і сіла за стіл. Її батьки переглянулись і ледь стримали радість.
— Люба, — почала мати, — завтра у нас із татом річниця.
— Я так рада за вас! — щиро сказала Анея.

— Ми купили квитки на круїз. Невеличка подорож… на тиждень, — мати аж сяяла. — Так давно не святкували, відтоді як… той клятий альфа роз’єднав нас і життя стало нестерпним. Але тепер він далеко, і ми можемо нарешті трохи розслабитись.

— Далеко… — повторила ледь чутно  Анея . 

Так, далеко. Прямо через дорогу від нашого дому…

— Тож ми вирішили залишити тебе саму на деякий час. У тебе й так безліч турбот: робота, допомога Лані з Ліссою… Не занудьгуєш, — продовжила мати, не помітивши  внутрішньої реакції доньки . — Правда ж, любий, нічого не станеться за тиждень?

-Звичайно ні ,— підтримав її батько.

— Але є маленьке прохання. Тато хоч  взяв відпустку, та от біда — мої собаки не розуміють відпусток .Їх потрібно вигулювати, а замінити  мене нема ким ...Уся надія на тебе. Тобі ж не буде важко ,справишся ?

— Добре, — зітхнула Анея, намагаючись звучати спокійно. — Потурбуюсь про твоїх псів. Але не довше, ніж на тиждень.

— Домовились, — батько посміхнувся і підняв чашку. — За спокійний тиждень для всіх нас. Гляди ,поки нас не буде ,не вийди заміж , - пошуткував.

Анея мимоволі посміхнулась у відповідь, але всередині її душу роздирала тривога.
Спокійний тиждень? Якби ж то…

-Ну тоді нам пора .Валізи зібрані . Таксі під'їхало ,подивилась на екран телефону матуся .

-Вже? Так швидко ?-здивувавлась  Анея.

-Чого тягнути ,любимо тебе,-поцілували почерзі і поспішно покинули своє сонечко одну .
Будинок стих.
Лише тікання годинника на кухні вдалося пробратися крізь тишу, що накрила кімнати після того, як батьківська машина зникла за поворотом. Анея зачинила за ними двері й притулилася лобом до холодного дерева — глибоко вдихнула, намагаючись зібрати докупи думки.

"Один тиждень. Усього сім днів— переконувала себе вона."

 Зранку вихідного дня , вона вигуляла собак, приготувала собі бутерброд , почитала кілька сторінок книжки, але спокій не приходив. Було в повітрі щось тривожне …  Анея, загорнувшись у теплий плед, сиділа на дивані з кухлем чаю. І саме тоді почувся звук.

Клац.

Ніби хтось зачепив металеву хвіртку у дворі.

Вона напружилась, намагаючись переконати себе, що це вітер. Та за мить — клац — ще раз. І знову. Наче хтось навмисне відчиняє й зачиняє її.

Серце забилося швидше. Анея обережно підійшла до вікна й відсунула штору . 
Порожньо.

Вона вже хотіла відійти, коли щось промайнуло біля самого паркану — постать, занадто висока, занадто впевнена у своїх рухах, аби бути злодієм чи випадковим перехожим. Постать завмерла, підняла голову… і погляд, який Анея відчула , впився просто у неї .

Він тут.

Анея поспішила залізти під ковдру, ніби сховалась від світу. Вона точно не хотіла бачити його сьогодні. Не хотіла чути його голос, не хотіла відчувати те, що відчувала щоразу, коли він був поруч.

Дзвінок. Один. Другий. Третій.
Вона навіть не поворухнулась. Притворилась, що в будинку нікого немає.

— Анея! — голос за дверима був спокійний, але напружений. — У Лісси піднялася температура, а твій  телефон не відповідає. Лана в паніці!