2

Ранок після обряду був іншим — світлішим, легшим. Анея прокинулася з відчуттям легкості.

— Ти посміхаєшся, — помітила мати.
— Бо дихаю на повні груди, — відповіла Анея.

Їхня подорож тривала. Вони рухалися далі.  Вузькими лісовими стежками, через тихі села, де ніхто не ставив зайвих питань, і минаючи міста, що кишіли чужими очима. 

— Жодного сліду, — повторював батько. — Ми маємо бути, наче тінь.

Навіть запаху не мало лишатися.  Батько здогадався ,що щось трапилось в ту ніч, що Анея вже до когось прив'язана . Тому всі тримали людську подобу , не перетворювалися, не використовували жодної магії, що могла б їх виказати. Без хвостів енергії, без знаків сили .

І саме це давало Анеї дивне, нове відчуття: світ більше не здавався в’язницею. Вона могла йти, куди хотіла. Могла говорити, сміятися, навіть планувати.

Кожен день додавав їй упевненості. Кожен пройдений яр чи поле віддаляв її від минулого й робив нитку, що зв’язувала її з ним, ще слабшою. І чим далі вони йшли, тим більше в очах Анеї з’являлося життя.
Кочове життя промайнуло непомітно ,немов один довгий подих. І вперше, кожен день приносив  спокій. 

Коли відстань між ними й Акуром перевищила тисячу кілометрів, родина зітхнула з полегшенням і вирішила осісти бодай на трохи. Невелике містечко в долині здавалося саме тим місцем: тихе, затишне, з вузькими вуличками і гарним краєвидом . Грошей вистачило на невеличкий будиночок  , скромний, але теплий.

Життя поступово набувало форми. Тато Нібус влаштувався токарем на місцевому заводі, мати Лада вигулювала собак у заможних сім’ях, а Анея шукала роботу, яка б дозволила їй бути корисною й непомітною водночас.

Одного ранку, коли вона виносила сміття, до паркану підійшла сусідка — жінка років тридцяти .

— Доброго ранку! — привіталася вона. — Ви  нові мешканці в будинку навпроти, так?

— Так, — усміхнулася Анея. — Ми переїхали нещодавно.

— Я Міріель, живу тут з чоловіком і двома дітьми. І, якщо чесно… — вона засміялася, трохи ніяково, — я саме хотіла з вами поговорити.

— Слухаю вас, — кивнула Анея.

— Річ у тім, що ми обоє працюємо. А з дітьми  просто катастрофа,розумієте ? Вранці їх треба відводити до школи, потім забирати, а часу  геть немає. Ви не думали про роботу нянею чи помічницею?

Анея замислилася на мить.

— Якщо вам справді потрібна допомога  я була б рада спробувати.

— Це було б чудово! — очі Міріель засвітилися. — Оплата щотижня. І, повірте, діти хороші… просто дуже енергійні.

— Я не боюся енергійних, — посміхнулася Анея.

— Тоді домовились? — простягнула руку сусідка.

— Домовились, — потиснула їй Анея, відчуваючи легке тепло всередині.

Так у її житті з’явилася  робота .

Коли Анея почала працювати у сім’ї Міріель, щодня відчувала, як її серце наповнюється легкістю. Вона могла не лише доглядати дітей, а й заочно навчатися, використовуючи вільні години для читання та виконання завдань.

Одного дня, коли вона забирала дітей зі школи, до неї підійшов директор місцевого навчального центру , високий чоловік в окулярах, з привітною усмішкою.

— Доброго дня, Анея, — привітався він. — Чув про вашу роботу з дітьми у Міріель. Чудова репутація, скажу чесно.

— Доброго дня, пане директоре, — трохи сором’язливо відповіла Анея. — Я стараюся…

— Це помітно, — він кивнув. — Слухайте, ми якраз шукаємо вечірнього вихователя для дітей, які залишаються після занять. Робота не складна, а оплата… достойна. Ви не проти?

— Я… я дуже рада, — зніяковіла Анея,  її очі засвітилися від щастя. — Це чудова нагода!

— Чудово! — усміхнувся директор. — Тоді завтра починаємо. І, повірте, дітям сподобається ваша компанія.

Анея ледве стримувала усмішку. Цей день став для неї подвійним подарунком: плюс ще одна  робота та можливість навчатися водночас. Вона відчула справжню радість ,у її житті з’явилися стабільність, нові обов’язки і свобода вибору, про яку так довго мріяла.

Тепер її дні були наповнені : вона допомагала дітям розвиватися, навчалася сама і впевнено крокувала до майбутнього, яке обирала сама.

Дні текли один за одним, і Анея майже не впізнавала себе. Вранці вона поспішала до сусідки ,потім заочне навчання. Увечері ,робота в школі вихователем: спершу кілька годин допомоги з домашніми завданнями, а згодом і невеликі гуртки, які вона вела сама.

— Пані Анеє, сьогодні вони всі самі розв’язали задачі! — усміхнулася колега Мінея, з якою вона швидко здружилася.
— Це вони, а не я. Я просто показала, що вони можуть більше, ніж думають, — відповіла Анея.

З часом у неї з’явилося коло знайомих людей. Сусідка запрошувала на чай, колеги  на прогулянки після роботи. Вона вперше відчувала, що це її життя .

Жодного страху. Жодного «якщо він знайде мене».

Її батьки теж ожили . 

Тато  приходив додому втомлений, але задоволений:
— Уявляєш, доню, мене вже назвали «золотими руками»! — сміявся він.
Коли був час ,вечорами вони готували вечерю разом, розповідали історії дня, сміялися з дрібниць. 

Десь далеко від них Акур стояв на краю високого урвища, вдивляючись у горизонт. Майже півтора роки — і жодної зачіпки. Жодного сліду.

— Вони не могли просто зникнути, — пробурмотів він, стискаючи кулаки. 

Його пошуки були марними: кожна спроба знайти її за ниткою зв’язку закінчувалася тишею. 
Він кидався з міста в місто, опитував знахарів сам, шукав сліди навіть у снах, та щоразу наштовхувався на пустоту.

Час промайнув непомітно — тихо, спокійно, майже буденно.

Світ здавався стабільним і безпечним. 

Одного теплого осіннього вечора Міріель зайшла до них у двір із кошиком яблук і трохи засмученим обличчям.
— Маємо поговорити, — сказала вона, коли Анея запросила її всередину.

— Щось сталося? — запитала дівчина, ставлячи на стіл чашки з чаєм.

— Ну...— Міріель зітхнула. — Мого чоловіка переводять. Велика міжнародна компанія... гарна можливість для кар’єри. Але… це інша країна. Ми поїдемо на три роки.