2

Ранок після обряду був іншим — світлішим, легшим. Анея прокинулася з відчуттям легкості.

— Ти посміхаєшся, — помітила мати.
— Бо дихаю на повні груди, — відповіла Анея.

Їхня подорож тривала. Вони рухалися далі — вузькими лісовими стежками, через тихі села, де ніхто не ставив зайвих питань, і минаючи міста, що кишіли чужими очима. Усе було сплановано до дрібниць.

— Жодного сліду, — повторював батько. — Ми маємо бути, наче тінь.

Навіть запаху не мало лишатися. Тому всі тримали людську подобу — не перетворювалися, не використовували жодної магії, що могла б їх виказати. Без хвостів енергії, без знаків сили — просто подорожні.

І саме це давало Анеї дивне, нове відчуття: світ більше не здавався в’язницею. Вона могла йти, куди хотіла. Могла говорити, сміятися, навіть планувати.

Кожен день додавав їй упевненості. Кожен пройдений яр чи поле віддаляв її від минулого й робив нитку, що зв’язувала її з ним, ще слабшою. І чим далі вони йшли, тим більше в очах Анеї з’являлося — життя.
Три місяці кочового життя промайнули непомітно — немов один довгий подих. І вперше за багато років кожен день приносив  спокій. Вони бачили світанки над незнайомими полями, слухали нічний спів невідомих птахів, ночували під зорями, не боячись, що їх знайдуть.

Коли відстань між ними й Акуром перевищила тисячу кілометрів, родина зітхнула з полегшенням і вирішила осісти бодай на трохи. Невелике містечко в долині здавалося саме тим місцем: тихе, затишне, з вузькими вуличками, де всі одне одного знали. Грошей вистачило на невеличкий будиночок на околиці — скромний, але теплий.

Життя поступово набувало форми. Тато Нібус улаштувався токарем на місцевому заводі, мати Лада вигулювала собак у заможних сім’ях, а Анея шукала роботу, яка б дозволила їй бути корисною й непомітною водночас.

Одного ранку, коли вона виносила сміття, до паркану підійшла сусідка — жінка років тридцяти .

— Доброго ранку! — привіталася вона. — Ви — нові мешканці в будинку навпроти, так?

— Так, — усміхнулася Анея. — Ми переїхали нещодавно.

— Я — Міріель, живу тут з чоловіком і двома дітьми. І, якщо чесно… — вона засміялася, трохи ніяково, — я саме хотіла з вами поговорити.

— Слухаю вас, — кивнула Анея.

— Річ у тім, що ми обоє працюємо. І з дітьми просто катастрофа. Вранці їх треба відводити до школи, потім забирати, а часу — геть немає. Ви не думали про роботу нянею чи помічницею?

Анея замислилася на мить.

— Якщо вам справді потрібна допомога — я була б рада спробувати.

— Це було б чудово! — очі Міріель засвітилися. — Оплата — щотижня. І, повірте, діти хороші… просто дуже енергійні.

— Я не боюся енергійних, — посміхнулася Анея.

— Тоді домовились? — простягнула руку сусідка.

— Домовились, — потиснула їй Анея, відчуваючи легке тепло всередині.

Так у її житті з’явилася нова робота .

Коли Анея почала працювати у сім’ї Міріель, щодня відчувала, як її серце наповнюється легкістю. Вона могла не лише доглядати дітей, а й заочно навчатися, використовуючи вільні години для читання та виконання завдань.

Одного дня, коли вона забирала дітей зі школи, до неї підійшов директор місцевого навчального центру — високий чоловік у окулярах, з привітною усмішкою.

— Доброго дня, Анея, — привітався він. — Чув про вашу роботу з дітьми у Міріель. Чудова репутація, скажу чесно.

— Доброго дня, пане директоре, — трохи сором’язливо відповіла Анея. — Я стараюся…

— Це помітно, — він кивнув. — Слухайте, ми якраз шукаємо вечірнього вихователя для дітей, які залишаються після занять. Робота не складна, а оплата… достойна. Ви не проти?

— Я… я дуже рада, — зніяковіла Анея, але її очі світилися від щастя. — Це чудова нагода!

— Чудово! — усміхнувся директор. — Тоді завтра починаємо. І, повірте, дітям сподобається ваша компанія.

Анея ледве стримувала усмішку. Цей день став для неї подвійним подарунком: нова робота та можливість навчатися водночас. Вона відчула справжню радість — у її житті з’явилися стабільність, нові обов’язки і свобода, про яку так довго мріяла.

Тепер її дні були наповнені сенсом: вона допомагала дітям розвиватися, навчалася сама і впевнено крокувала до майбутнього, яке обирала сама.

Дні текли один за одним, і Анея майже не впізнавала себе. Вранці вона поспішала до сусідки —,потім заочне навчання знову запалило мрію про власну справу. Увечері — робота в школі вихователем: спершу кілька годин допомоги з домашніми завданнями, а згодом і невеликі гуртки, які вона вела сама.

— Пані Анеє, сьогодні вони всі самі розв’язали задачі! — усміхнулася колега Мінея, з якою вона швидко здружилася.
— Це вони, а не я. Я просто показала, що вони можуть більше, ніж думають, — відповіла Анея.

З часом у неї з’явилося коло близьких людей: сусідка запрошувала на чай, колеги — на прогулянки після роботи. Вона вперше відчувала, що це її життя .

Жодного страху. Жодного «якщо він знайде мене».

Її батьки теж розцвіли. Тато Нібус приходив додому втомлений, але задоволений:
— Уявляєш, доню, мене вже назвали «золотими руками»! — сміявся він.
Вечорами вони готували вечерю разом, розповідали історії, сміялися з дрібниць. Іноді Анея ловила себе на думці, що вперше за довгі роки їхня сім’я — це дім.

Десь далеко від них Акур стояв на краю високого урвища, вдивляючись у горизонт. Три місяці — і жодної зачіпки. Жодного сліду.

— Вони не могли просто зникнути, — пробурмотів він, стискаючи кулаки. — Не могли…

Його пошуки були марними: кожна спроба знайти її за ниткою зв’язку закінчувалася тишею. 
Він кидався з міста в місто, опитував знахарів, шукав сліди навіть у снах, та щоразу наштовхувався на пустоту.

Рік промайнув непомітно — тихо, спокійно, майже буденно.
Анея вже не уявляла свого життя без роботи, вечірніх занять із дітьми, кави на лавці біля школи й теплих родинних вечорів. Її батьки теж зміцніли душею.

Світ здавався стабільним і безпечним.