Аліса
Мій телефон задзвонив о 09:17.
Я саме намагалася вирішити, чи варто мені вставати з ліжка, чи можна ще хоча б п'ять хвилин полежати й подумати про сенс життя.
Номер був незнайомий.
— Алло?
— Доброго ранку! Мене звати Катерина, я телефоную з готелю, вакансію адміністратора якого ви нещодавно розглядали. Ви надсилали нам своє резюме.
Я миттєво сіла на ліжку.
— Так, звісно! Доброго ранку.
— Ми ознайомилися з вашим резюме й хотіли б запросити вас на особисту співбесіду. Чи зручно вам буде завтра об одинадцятій?
Я на секунду замовкла.
Невже так швидко?
— Так! Тобто, так, мені підходить.
Жінка назвала адресу, уточнила кілька деталей і попрощалася.
Я ще кілька секунд дивилася на телефон.
Потім видихнула.
— Алісо, здається, ти знову комусь потрібна.
І чомусь від цієї думки стало трохи легше.
Наступний ранок почався з невеликої катастрофи.
Я відкрила шафу й зрозуміла, що мені абсолютно нічого вдягнути.
Звичайно, одяг був. Навіть забагато. Але нічого не підходило для співбесіди в готелі, який позиціонував себе як преміальний.
Я витягнула одну сорочку, потім іншу, приміряла брюки, які чомусь вирішили сьогодні виглядати зовсім не так, як учора.
— Ну чого ти мене підводиш саме зараз? — звернулася я до дзеркала.
Зрештою зупинилася на класичних чорних брюках, світлій сорочці й жакеті. Волосся залишила розпущеним, лише трохи підкрутила кінчики.
На макіяж витратила більше часу, ніж планувала, але результатом залишилася задоволена.
Перед виходом ще раз перевірила документи.
Резюме. Паспорт. Телефон.
Усе на місці.
До готелю я дісталася завчасно, хоча дорогою встигла тричі перевірити адресу й один раз подумати, чи не варто повернутися додому.
Будівля виявилася значно красивішою, ніж я уявляла.
Сучасний фасад зі скла та світлого каменю, великі панорамні вікна, акуратна територія й широкі сходи перед входом.
Я зупинилася на кілька секунд, розглядаючи споруду.
— Ну, Алісо, тепер головне — не осоромитися.
Усередині було ще краще.
Просторий хол, високі стелі, велика люстра, мармурова підлога й стриманий інтер'єр у теплих відтінках. Усе виглядало дорого, але без зайвої показовості.
Біля рецепції стояла дівчина приблизно мого віку.
— Доброго дня. Чим можу допомогти?
— Доброго дня. У мене співбесіда на посаду адміністратора. На одинадцяту.
— Ваше ім'я?
— Аліса.
Дівчина перевірила щось у комп'ютері й усміхнулася.
— Так, вас очікують. Підніміться на другий поверх, кабінет відділу кадрів, праворуч від ліфта.
— Дякую!
Я попрямувала до ліфта, подумки повторюючи, що все буде добре.
— Алісо, проходьте, будь ласка.
За столом сиділа жінка років тридцяти. Темне волосся було акуратно зібране, на обличчі — легкий макіяж, а голос звучав спокійно й доброзичливо.
— Доброго дня, — привіталася я.
— Доброго дня. Мене звати Катерина, я керівниця відділу персоналу. Сідайте.
Я присіла навпроти й поклала папку з документами на стіл.
— Ви, наскільки я бачу, маєте досвід роботи з людьми?
— Так. Працювала в кількох сферах, де потрібно було постійно спілкуватися з клієнтами. Щоправда, саме в готельній справі досвіду не маю.
— Це не проблема. Ми готові навчати, якщо бачимо бажання працювати. Розкажіть трохи про себе.
Я зробила невелику паузу.
Не дуже любила це запитання. Що саме розповідати? Що мені двадцять один, я ще не визначилася зі своїм життям і нещодавно втратила роботу?
— Мені двадцять один рік. Я відповідальна, комунікабельна, швидко навчаюся. Люблю працювати з людьми, хоча іноді вони випробовують моє терпіння.
Катерина усміхнулася.
— Думаю, у нашій сфері ви швидко зрозумієте, наскільки це правда.
Я теж усміхнулася.
Ми говорили приблизно сорок хвилин. Обговорили графік, обов'язки, заробітну плату, умови роботи та можливості навчання.
Катерина ставила запитання, а я намагалася відповідати чесно, не прикрашаючи своїх здібностей.
— А як ви реагуєте на конфліктних клієнтів? — запитала вона.
— Спочатку намагаюся зрозуміти, що саме людину не влаштовує. Не завжди клієнт має рацію, але це не означає, що потрібно одразу вступати з ним у суперечку.
— А якщо людина поводиться грубо?
— Тоді намагаюся залишатися професійною. Хоча не обіцяю, що подумки не назву її кілька разів дуже неприємними словами.
Катерина засміялася.
— Принаймні ви чесна.
Я відчула, що напруга поступово відступає.
Наприкінці розмови вона переглянула моє резюме ще раз.
— Алісо, скажу відверто. Ви не маєте великого досвіду, але мені подобається ваше ставлення. У нас зараз формується команда, і я хотіла б запросити вас на наступний етап відбору.
— Тобто?
— Ми розглядаємо вас на посаду адміністратора. Остаточне рішення ухвалимо після узгодження кандидатур із керівництвом. Протягом кількох днів я вам зателефоную.
— Добре. Дуже дякую за можливість.
Я підвелася, попрощалася й вийшла з кабінету.
У коридорі нарешті дозволила собі широко усміхнутися.
Це ще не була робота, але принаймні я мала шанс.
Дорогою додому я зайшла до невеликої кав'ярні.
Замовила капучино, сіла біля вікна й дістала телефон.
Мені хотілося комусь розповісти про співбесіду, але я вирішила не поспішати з висновками.
Зробила ковток кави й подивилася на вулицю.
У голові вже почали з'являтися різні картини: нова робота, нові знайомства, гарний колектив, зарплата, яку можна відкладати, а не витрачати на найнеобхідніше.
Можливо, це справді мій шанс?
Я дістала навушники й відкрила музику.
Телефон завібрував від повідомлення з невідомого номера.
«Доброго дня, Алісо! Дякуємо, що відвідали нашу співбесіду. Очікуйте на зворотний зв'язок найближчим часом».
Я перечитала повідомлення й усміхнулася.
Здавалося б, звичайна дрібниця.