Марк
Я не люблю, коли щось іде не за планом.
Особливо коли цей план стосується роботи.
Останні кілька місяців були присвячені одному проєкту — новому готелю, відкриття якого мало відбутися вже зовсім скоро. Я вклав у нього чимало часу, грошей і, що найважливіше, власних нервів. Тому будь-яка дрібниця, яка могла поставити під загрозу результат, дратувала мене більше, ніж мала б.
Сьогоднішній день не став винятком.
Остання зустріч із підрядниками затягнулася майже на годину. Двоє людей знову не змогли узгодити між собою очевидні речі, а мені довелося витрачати час на те, що вони мали вирішити самостійно.
— Марку Ярославовичу, можливо, перенесемо обговорення решти питань на завтра? — обережно запитав Андрій, мій помічник.
Я підняв на нього погляд від документів.
— А є причина, через яку ми не можемо завершити це сьогодні?
— Ні, просто вже досить пізно.
Я глянув на годинник.
— Тоді завершуємо.
Андрій лише кивнув.
За двадцять хвилин я нарешті залишив офіс. Хотілося тиші, нормальної вечері й хоча б кількох годин без телефонних дзвінків.
Дорога додому була майже порожньою. Я їхав, подумки переглядаючи завтрашній графік, коли раптом помітив постать біля дороги.
Дівчина.
Вона стояла надто близько до проїжджої частини, дивлячись кудись угору.
Я різко натиснув на гальма.
Кілька секунд просто сидів, намагаючись усвідомити, що щойно сталося.
Серйозно?
Я відчинив дверцята й вийшов із машини.
— Ти що, зовсім ненормальна?!
Дівчина здригнулася й повернулася до мене. На її обличчі спочатку з'явилося здивування, а потім щось, дуже схоже на невдоволення.
— Перепрошую?
Я навіть не знав, що відповісти на цю спокійну інтонацію.
— Ти дура дурна? Я тебе мало не збив!
Замість того щоб вибачитися, вона випросталася й подивилася на мене з таким виглядом, наче це я був винен у всій ситуації.
— Сам такий! Понакупляли права, а їздити не навчилися. Теж мені мажори!
Я повільно видихнув.
Мажори?
Я кілька секунд дивився на неї, намагаючись зрозуміти, чи вона справді не усвідомлює, наскільки небезпечною була її поведінка.
— Ти тут мені не розказуй. Чого на дорогу вибігла?
— Я на місяць дивилася.
Я ледь не перепитав.
На місяць?
Невже це справді була її аргументація?
— Бляха, ти ще й дурна. Дивись на дорогу, бо наступного разу тебе хтось справді зіб'є.
Вона, здається, тільки більше розлютилася.
— А ви завжди такий привітний чи це мені сьогодні особлива честь?
Я стиснув щелепи.
У мене не було ані часу, ані бажання продовжувати цю розмову.
— Слухай, дівчино...
— Аліса, якщо вам так цікаво.
Я подивився на неї.
Вона щойно назвала своє ім'я, хоча ще секунду тому звинувачувала мене в усіх автомобільних гріхах.
— Мені абсолютно нецікаво, як тебе звати. Просто дивись, куди йдеш.
Повернувся до машини й поїхав.
У дзеркалі заднього виду ще якийсь час виднілася її постать.
Я похитав головою.
Двадцять перше століття. Люди мають телефони, навушники, навігатори, але не можуть подивитися, куди ступають.
Коли я нарешті дістався додому, було вже досить пізно.
Будинок зустрів мене звичною тишею. Я зняв піджак, послабив комір сорочки й залишив ключі на консолі біля входу.
Телефон завібрував.
Андрій.
— Слухаю.
— Марку Ярославовичу, перепрошую, що турбую. Хотів уточнити щодо списку адміністративного персоналу. Завтра маємо затвердити остаточний склад команди.
— Надсилай мені документи. Перегляну зранку.
— Добре. І ще одне: відділ кадрів повідомив, що є кілька кандидатів, яких хотіли б запросити на фінальну співбесіду.
— Нехай запрошують. Головне, щоб люди відповідали вимогам.
— Зрозумів. Гарного вечора.
Я завершив розмову й поклав телефон на стіл.
Готель мав запрацювати зовсім скоро. Я хотів, щоб кожен відділ працював злагоджено, а люди розуміли, за що відповідають. Не шукав ідеальних працівників, але професіоналізм і дисципліна для мене були принциповими.
Я відкрив пошту, переглянув кілька листів і зупинився на одному з документів.
Список кандидатів.
Кілька резюме, короткі характеристики, контактні дані. Я швидко пробігся очима по сторінках, але особливо не затримувався. Первинним відбором займався відділ кадрів, і я не мав наміру втручатися в кожну дрібницю.
Відклавши ноутбук, я пішов на кухню.
Вечеря була простою. Після довгого дня не хотілося нічого складного.
І саме тоді, коли я нарешті почав розслаблятися, у пам'яті знову виринула та дивна дівчина.
Аліса.
Я навіть не знав, чому згадав її ім'я. Можливо, через те, з якою впевненістю вона його назвала. А може, через те, що зазвичай люди після подібних ситуацій хоча б намагаються пояснити свою поведінку, а не сперечаються з людиною, яка щойно мало їх не збила.
Я ледь помітно похитав головою.
Дивна.
Хоча, якщо бути чесним, я й сам був не надто привітним.
Але це не змінювало головного: дивитися на місяць посеред дороги — не найрозумніше рішення.
Я вимкнув світло на кухні й піднявся до спальні.
Завтра буде новий день, нові зустрічі й чергові питання щодо відкриття.
І, сподіваюся, жодних випадкових зустрічей із людьми, які не розрізняють тротуар і проїжджу частину.
Принаймні так я думав того вечора.