Аліса
Кажуть, що у двадцять один рік життя тільки починається. Можливо, так і є. Але чомусь ніхто не попереджає, що разом із цим початком приходить стільки запитань, на які ти зовсім не маєш відповідей.
Я не знала, ким хочу бути. Не знала, де опинюся через рік, чи залишуся в цьому місті й чи взагалі займаюся тим, чим повинна. Здавалося, всі навколо кудись рухалися, будували плани, закохувалися, купували квартири, змінювали роботу, а я ніби застрягла на одному місці.
Особливо добре це відчуття нагадало про себе сьогодні.
Мене звільнили.
Не те щоб я була шалено закохана у свою роботу, але вона давала мені хоча б якусь стабільність. А тепер я сиділа посеред власної кухні, дивилася на чашку давно охололої кави й намагалася зрозуміти, що робити далі.
— Чудово, Алісо. Просто чудово, — пробурмотіла я сама до себе.
Телефон лежав поруч. Я вже втретє відкривала сайти з вакансіями, переглядала одні й ті самі оголошення і закривала їх, не дочитавши до кінця.
Мені хотілося чогось нового. Але, якщо чесно, я навіть не знала, чого саме.
Через годину безрезультатних пошуків я вирішила, що ще трохи посиджу вдома — і почну розмовляти зі стінами. Тому перевдягнулася у спортивний одяг, зібрала волосся у високий хвіст і вийшла на пробіжку.
На вулиці було прохолодно. Повітря пахло осінню, хоча календар уперто стверджував, що до неї ще далеко. Місто поступово затихало, у вікнах будинків одне за одним запалювалися вогники.
Я бігла без конкретної мети. Просто хотіла втомити тіло настільки, щоб голова нарешті перестала працювати.
Навушники грали щось із мого плейлиста, але думки все одно поверталися до сьогоднішнього дня.
Можливо, я недостатньо старалась? Можливо, потрібно було промовчати тоді, коли хотілося висловити свою думку? А може, ця робота просто ніколи не була моєю?
Зітхнувши, я сповільнила крок.
І саме тоді побачила його.
Місяць.
Він висів над містом настільки великий і яскравий, що я мимоволі зупинилася. Навколо нього розтягнулися тонкі хмари, а світло здавалося майже нереальним.
Я зняла один навушник і підняла голову.
— Ну хоч у когось сьогодні все красиво, — тихо сказала я.
Не знаю, скільки простояла так. Можливо, хвилину. Можливо, трохи довше.
Я просто дивилася вгору й уперше за весь день ні про що не думала.
Раптом тишу розірвав різкий звук автомобільних гальм.
Я здригнулася і повернула голову.
Темний автомобіль зупинився буквально за кілька метрів від мене.
— Ти що, зовсім ненормальна?!
Дверцята відчинилися, і з машини вийшов чоловік.
Високий, у темному одязі, з таким виразом обличчя, ніби я щойно зіпсувала йому не просто вечір, а все життя.
— Перепрошую? — я розгублено зняла другий навушник.
— Ти дура дурна? Я тебе мало не збив!
Його голос був настільки різким, що я мимоволі випрямилася.
— Сам такий! Понакупляли права, а їздити не навчилися. Теж мені мажори!
Чоловік на мить завмер, ніби не відразу повірив у те, що почув.
— Ти тут мені не розказуй. Чого на дорогу вибігла?
— Я на місяць дивилася.
Він подивився на мене так, ніби це була найабсурдніша відповідь, яку йому доводилося чути за останні кілька років.
— Бляха, ти ще й дурна. Дивись на дорогу, бо наступного разу тебе хтось справді зіб'є.
Я відчула, як усередині починає закипати обурення.
— А ви завжди такий привітний чи це мені сьогодні особлива честь?
— Слухай, дівчино...
— Аліса, якщо вам так цікаво.
— Мені абсолютно нецікаво, як тебе звати. Просто дивись, куди йдеш.
Він розвернувся, повернувся до автомобіля й сів за кермо.
Я ще кілька секунд стояла на місці, дивлячись, як машина віддаляється дорогою.
— Козел, — голосно сказала я їй услід.
Автомобіль навіть не пригальмував.
Я закотила очі й знову вставила навушники.
Ну що ж. Тепер у мого сьогоднішнього дня з'явився ще один мінус.
Додому я повернулася приблизно через сорок хвилин. Пробіжка трохи допомогла, хоча настрій усе ще залишав бажати кращого.
Після душу я вмостилася на ліжку з телефоном і знову відкрила сайт із вакансіями.
Цього разу вирішила не відкладати пошуки на завтра.
Переглядала оголошення одне за одним, аж поки погляд не зупинився на досить привабливому варіанті.
«У новий готель преміумкласу запрошуємо адміністратора на постійну роботу».
Я перечитала оголошення.
Досвід роботи був бажаним, але не обов'язковим. Обіцяли офіційне працевлаштування, хорошу заробітну плату та можливість професійного розвитку.
— О, а це вже цікаво, — пробурмотіла я.
Готель мав відкритися найближчим часом. Шукали людей у команду, а співбесіди проводили вже цього тижня.
Я відкрила резюме, яке не оновлювала кілька місяців, швидко переглянула його, виправила кілька деталей і натиснула «Надіслати».
Відклала телефон на тумбочку.
Тепер залишалося чекати.
Я вимкнула світло, влаштувалася під ковдрою і ще раз згадала сьогоднішню зустріч.
Цікаво, чи всі власники дорогих автомобілів такі нестерпні?
Сподіваюся, більше ніколи не побачу того чоловіка.
З цією думкою я заплющила очі.
Тоді я ще не знала, наскільки сильно помилялася.