ЕПІЛОГ

              ЕПІЛОГ.

КОЛИ МІСЯЦЬ УСМІХАЄТЬСЯ 

Минуло п'ять років. 

На околиці маленького містечка стояв затишний будинок. 

Його вікна потопали у квітах. 

У дворі росли молоді яблуні. 

А вечорами з ґанку завжди лунав щирий сміх. 

Саме там жили Ігор і Зоря. 

Тепер вона була звичайною дівчиною. 

Любила запах ранкової кави. 

Любила дощ, що стукав у вікна. 

Любила теплі обійми. 

І найбільше... 

Любила життя. 

Те саме життя, про яке колись лише слухала, сидячи біля чарівного озера. 

Іноді вона прокидалася серед ночі. 

Тихо виходила надвір. 

Піднімала очі до місяця. 

І всміхалася. 

Бо їй здавалося... 

Що він теж усміхається у відповідь. 

Одного літнього вечора Ігор вийшов на подвір'я. 

У руках він ніс маленьку дівчинку років чотирьох. 

Її волосся було світлим. 

А очі... 

Дивовижно сріблястими. 

Саме такими, як колись у Зорі. 

— Мамо! 

— засміялася дівчинка. 

— Ходімо шукати світлячків! 

Зоря взяла донечку за руку. 

— Ходімо. 

Кажуть, якщо дуже тихо попросити... 

Вони самі прилетять. 

Утрьох вони рушили польовою стежкою. 

І незабаром... 

Справді. 

Навколо них спалахнули десятки маленьких вогників. 

Світлячки кружляли так близько, ніби давно знали цю сім'ю. 

— Мамусю... 

— тихенько запитала дівчинка. 

— Чому вони мене зовсім не бояться? 

Зоря лагідно усміхнулася. 

— Бо добрі серця вони впізнають здалеку. 

Високо над ними світив повний місяць. 

І саме цієї миті... 

Десь далеко. 

За Срібною Межею. 

У чарівному лісі. 

Старий Дух Лісу сидів біля того самого озера. 

Вода була спокійною. 

Ліс знову жив. 

Співав. 

Дихав. 

На місці старого Священного Дерева вже виростало молоде. 

Поряд із ним стояла юна дівчина у вінку з місячних квітів. 

Нова Берегиня. 

Вона схилила голову. 

— Учителю... 

Ви знову дивитеся в бік людського світу. 

Дух Лісу тепло усміхнувся. 

— Там живе одна моя донька. 

Не по крові. 

По серцю. 

Він підвівся. 

Поглянув на місяць. 

І тихо прошепотів: 

— Дякую тобі, Зорю. 

Ти навчила навіть старого духа тому, чого він не знав. 

Іноді любов не руйнує обов'язок. 

Вона робить його вічним. 

Тієї ж миті легкий вітер пролетів крізь дерева. 

Підхопив кілька срібних пелюсток. 

Перелетів через річки. 

Через поля. 

Через гори. 

І приніс їх до будинку Ігоря та Зорі. 

Одна пелюстка тихо опустилася просто на долоню Зорі. 

Вона здивовано завмерла. 

Обережно торкнулася її пальцями. 

І раптом... 

На мить почула. 

Шелест знайомих дерев. 

Дзюрчання того самого струмка. 

Сміх Лади. 

Весни. 

Мальви. 

І теплий голос старого Духа Лісу. 

"Ми пам'ятаємо тебе..." 

Сльоза тихо скотилася по її щоці. 

Та цього разу це були сльози не болю. 

А вдячності. 

Маленька донечка стиснула мамину долоню. 

— Мамусю... 

Чому ти плачеш? 

Зоря опустилася навколішки й ніжно обійняла її. 

— Бо іноді... 

Коли людина дуже щаслива... 

Її серце згадує всіх, кого вона любила. 

Ігор мовчки обійняв їх обох. 

Над ними світив повний місяць. 

Той самий. 

Який колись привів звичайного хлопця до чарівного лісу. 

І подарував світові історію, що назавжди залишилася жити серед дерев, у світлі нічних зірок і в людських серцях. 

Кажуть... 

Якщо вночі заблукати біля старого лісу й побачити серед дерев срібний промінь, не варто боятися. 

То не привид. 

Не міраж. 

То місяць згадує свою найвідданішу Берегиню. 

А якщо в ту мить загадати бажання... 

І зробити це щирим серцем... 

Воно обов'язково знайде дорогу до зірок. 

Кінець.

ОСЬ ТАКА ВИЙШЛА ІСТОРІЯ. ДЯКУЮ УСІМ ХТО ПРОЧИТАВ. І ЗНАЙТЕ ЯКЩО Є ЩИРА ЛЮБОВ  ТО НІЯКЕ ЗЛО НЕ СТРАШНЕ.

ЦЬОМКИ*