Глава 20*

ГЛАВА 20. ОСТАННІЙ РЯДОК ПРОРОЦТВА 

Над лісом сходив світанок. 

Уперше за багато століть Зоря зустрічала його не як Берегиня.
Вона стояла босоніж на м'якій траві.Відчувала прохолоду ранкової роси.
Чула спів птахів не через магію...
А власними людськими вухами. 

Вона усміхнулася. 

— То ось який він...
Світанок... 

Ігор підійшов до неї. 

Він мовчки взяв її за руку. 

Її долоня була теплою. 

Звичайною. 

Людською. 

— Про що думаєш? 

— тихо запитав він. 

Зоря підвела очі до неба. 

— Я все життя проводжала ніч.
А тепер вперше зустрічаю день.
І знаєш...Він прекрасний. 

Неподалік стояли мавки. 

Лада, Весна і Мальва усміхалися крізь сльози. 

Вони раділи за свою подругу. 

Та водночас розуміли... 

Відсьогодні їхні дороги більше не будуть такими, як раніше. 

Дух Лісу підійшов до Зорі. 

Він довго мовчав. 

Потім ніжно поклав свою долоню їй на голову. 

Так, як колись робив, коли вона була зовсім юною Берегинею. 

— Зорю... 

Я пишаюся тобою. 

Зоря не витримала. 

Вона міцно обійняла старого. 

— Дякую...За все... 

Дух заплющив очі. 

Він теж обійняв її. 

Наче рідну доньку. 

Можливо... 

Востаннє. 

Раптом над галявиною стало тихо. 

Надто тихо. 

Вітер завмер. 

Птахи змовкли. 

Навіть сонячне проміння ніби зупинилося. 

Із небес повільно опустився Цар Місяця. 

Його срібне сяйво було слабшим, ніж раніше. 

Він дивився на Зорю з сумною усмішкою. 

— Ви виконали пророцтво.Темрява зникла.
Ліс урятований. 

Ігор полегшено зітхнув. 

— Тоді...Усе закінчилося? 

Цар Місяця повільно похитав головою. 

— Ні.Настав час почути останній рядок. 

Той, який був прихований навіть від Духа Лісу. 

Старий різко підняв голову. 

— Прихований?.. 

Цар Місяця простягнув руку. 

У повітрі з'явився сувій, витканий зі срібного світла. 

На ньому самі собою почали проявлятися слова. 

"Коли Берегиня віддасть своє серце людині..." 

"Коли щире кохання переможе темряву..." 

"Коли магія поступиться місцем людській душі..." 

"Тоді Берегиня стане смертною..." 

Усі мовчали. 

Саме це вже сталося. 

Та на сувої почали з'являтися нові слова. 

Ті, яких ніхто ніколи не бачив. 

"Але та, що була дочкою Місяця..." 

"Більше ніколи не зможе переступити Межу чарівного лісу." 

"Бо людина й магія не можуть належати одному світу." 

Зоря зблідла. 

— Що?.. 

Дух Лісу опустив голову. 

Навіть він цього не знав. 

Цар Місяця продовжив: 

— Якщо ти ще хоч раз увійдеш до цього лісу... 

Магія, яку ви врятували... 

Загине остаточно. 

Разом із усіма, хто тут живе. 

Мавки завмерли. 

У Мальви покотилися сльози. 

Весна затулила долонями обличчя. 

Лада мовчки дивилася на Зорю. 

— Отже... 

Я більше ніколи... 

Не побачу свій дім?.. 

— ледь чутно прошепотіла Зоря. 

Цар Місяця заплющив очі. 

— Ні. 

Ти врятувала його. 

Саме тому повинна його відпустити. 

Зоря озирнулася. 

На дерева. 

На озеро. 

На галявину. 

На кожну стежку, яку знала напам'ять. 

На місце, де минуло все її життя. 

Тепер це вже були не просто дерева. 

Це були її спогади. 

Її дитинство. 

Її родина. 

Її душа. 

Ігор міцно стиснув її руку. 

Він нічого не сказав. 

Бо не існувало слів, здатних полегшити такий біль. 

Зоря зробила кілька повільних кроків до старого дуба. 

Ніжно торкнулася його кори. 

— Прощавай...Мій ліс...
Дякую, що був моїм домом. 

У ту ж мить дерева зашелестіли. 

Наче відповідали їй. 

Вітер приніс аромат нічних квітів. 

Світлячки, хоча вже був день, на мить спалахнули серед трави. 

А над озером пролетіла біла сова. 

Весь ліс прощався зі своєю Берегинею. 

Коли Зоря зробила останній крок за Межу, за її спиною повільно виросла срібна стіна світла. 

Не як в'язниця. 

Як благословення. 

Вона назавжди відділила світ людей від чарівного лісу. 

Зоря обернулася. 

Усміхнулася крізь сльози. 

І тихо прошепотіла: 

— Бережіть одне одного... 

Бо тепер ви — моя остання казка. 

За стіною світла Дух Лісу схилив голову. 

А Цар Місяця ледве чутно промовив: 

— Не кожне щасливе завершення буває без сліз. 

Іноді найбільша жертва — це не віддати життя. 

А знайти в собі сили попрощатися з тим, що любиш найбільше.