Глава 19*

ГЛАВА 19. ПОЦІЛУНОК ПІД ОСТАННІМ МІСЯЧНИМ ПРОМЕНЕМ 

Темрява ревіла. 

Її чорні крила затягнули небо. 

Здавалося, сам місяць ось-ось згасне назавжди. 

Навколо Серця Лісу валилися дерева. 

Земля тріскалася. 

Магія, що століттями берегла цей край, танула просто на очах. 

Зоря лежала на руках Ігоря. 

Її чорно сріблясте волосся втрачало своє сяйво. 

Вінок із місячних квітів повільно розсипався на пелюстки. 

Її дихання ставало дедалі тихішим. 

— Зорю... ні... 

— благав Ігор. 

— Не залишай мене... 

Вона ледве відкрила очі. 

Їхній срібний колір уже майже згас. 

Та усмішка залишилася тією самою. 

Теплою. 

Ніжною. 

— Не плач... 

— прошепотіла вона. 

— Я ж казала... 

Берегині... не бояться темряви... 

— Але я боюся! 

— вигукнув Ігор. 

— Я боюся втратити тебе! 

Навколо них здійнялася буря. 

Темрява наближалася. 

Її червоні очі палали ненавистю. 

— Запізно! 

— прогримів її голос. 

— Вона вже належить мені! 

Саме тоді над лісом спалахнув місяць. 

Уся ніч стала срібною. 

І пролунав голос Царя Місяця. 

— Ігорю! 

Настав час зробити вибір. 

Ігор підвів голову. 

— Серце не можна обманути. 

Не можна змусити любити. 

Але якщо ваше кохання справжнє... 

Нехай говорить не пророцтво. 

Нехай говорить душа. 

Запала тиша. 

Навіть Темрява перестала рухатися. 

Ігор подивився на Зорю. 

Він більше не думав про пророцтва. 

Не думав про магію. 

Не думав про небезпеку. 

Він бачив лише дівчину, яка навчила його дивитися на світ по-іншому. 

Яка подарувала йому віру в дива. 

Яку він покохав усім серцем. 

— Зорю... 

— тихо промовив він. 

— Я не знаю, що буде завтра.
Не знаю, чи дозволить нам доля бути разом.
Але знаю одне. 

Я люблю тебе. 

Не тому, що ти Берегиня.Не тому, що ти чарівна.
Я люблю тебе...
Бо ти — це ти.
По щоках Зорі покотилися сльози. 

Її голос був ледве чутний. 

— І я люблю тебе, Ігорю...
Ще від тієї ночі...
Коли ти не злякався темного лісу...А простягнув мені своє серце...
І тоді... 

Вона сама потягнулася до нього. 

Ігор ніжно обійняв її. 

Їхні чола торкнулися. 

На мить вони заплющили очі. 

І весь світ завмер. 

Потім... 

Їхні губи зустрілися в ніжному поцілунку. 

У ту ж секунду вибухнуло світло. 

Не срібне. 

Не золоте. 

А таке яскраве, що здавалося — народилася нова зоря. 

Воно здійнялося до самого неба. 

Огорнуло Серце Лісу. 

Кожне дерево. 

Кожну квітку. 

Кожну краплину води. 

Темрява закричала. 

Вперше. 

Не від люті. 

Від болю. 

— НІ! 

ЦЕ НЕМОЖЛИВО! 

Світло проникало крізь її чорний туман. 

Розривало його. 

Перетворювало на тисячі маленьких іскор. 

— Любов... 

— прохрипіла Темрява. 

— Вона... не повинна... існувати... 

І з останнім криком її тіло розсипалося попелом. 

Який одразу ж підхопив вітер. 

І поніс далеко за обрій. 

Назавжди. 

Настала тиша. 

Справжня. 

Жива. 

Першою заспівала маленька пташка. 

Потім друга. 

Струмки знову задзюркотіли. 

Світлячки повернули своє світло. 

На місці зів'ялих квітів почали розпускатися нові. 

Увесь ліс ніби зробив перший подих після довгого сну. 

Дух Лісу опустився на коліна. 

По його старому обличчю повільно скотилася сльоза. 

— Дякую... 

— прошепотів він. 

— Ви врятували мій дім... 

Лада, Весна й Мальва обійняли одна одну, плачучи від радості. 

Навіть суворі Охоронці Межі схилили голови перед двома закоханими. 

Коли світло почало згасати, Ігор повільно відступив. 

І раптом завмер. 

Зоря більше не світилася. 

Її сріблясте волосся стало м'якого, чорнявого кольору. 

Вінок розчинився. 

Очі залишилися такими ж прекрасними, але втратили своє чарівне сяйво. 

Вона здивовано торкнулася своїх долонь. 

Магії більше не було. 

Вона стала людиною. 

Звичайною дівчиною. 

Зоря усміхнулася крізь сльози. 

— Виходить... 

Я тепер можу зустрічати світанки... 

Ігор обережно взяв її за руку. 

— І не лише світанки. 

Усе життя. 

Далеко високо над ними Цар Місяця мовчки дивився на землю. 

Його очі були сповнені і радості... 

І тихого смутку. 

Бо він один знав те, чого ще не знали ні Ігор, ні Зоря. 

Пророцтво справді здійснилося. 

Але його останній рядок... 

Ще не був прочитаний.