Глава 17*

ГЛАВА 17. ПРОБУДЖЕННЯ ТІНІ 

Рев не стихав. 

Він котився крізь ліс, мов грім, що народився під землею. 

Дерева схиляли свої крони. 

Озеро, ще мить тому спокійне, покрилося високими хвилями. 

Світлячки згасали один за одним. 

Ігор інстинктивно став перед Зорею. 

Ніби міг захистити її від того, чого навіть не бачив. 

Зоря ледь усміхнулася. 

— Ти дивний... 

— Чому? 

— Бо хочеш захистити ту, яка все життя захищала інших. 

Дух Лісу швидко підійшов до них. 

Його обличчя було суворим. 

Але тепер у ньому читалася не злість. 

Страх. 

— Ви обоє негайно йдіть до Серця Лісу. 

— Що це було? — запитав Ігор. 

Дух мовчав. 

Наче боявся навіть вимовити це ім'я. 

Потім тихо сказав: 

— Тінь. 

Навіть Зоря здригнулася. 

— Але ж... 

Вона була замкнена... 

— Була. 

Поки Печатка Місяця залишалася непорушною. 

Та пророцтво послабило стародавні чари. 

Ігор нічого не розумів. 

— Хто вона? 

Дух подивився на нього. 

— Не «хто». 

«Що». 

Запала тиша. 

— Ще до появи першої Берегині існувала істота, яка живилася людськими страхами, ненавистю і самотністю. 

Вона не мала власного тіла. 

Не мала душі. 

Лише нескінченну темряву. 

Вона хотіла поглинути весь ліс. 

Перетворити його на мертву землю. 

— І що сталося? 

— Цар Місяця разом із першою Берегинею замкнули її під корінням найстарішого дерева. 

Ці чари трималися багато століть. 

Дотепер. 

Раптом земля знову затремтіла. 

Десь удалині почувся тріск. 

Один із велетенських дубів упав. 

Птахи з криком здійнялися в небо. 

Мавки вибігли на галявину. 

Мальва ледве стримувала сльози. 

— На півночі... 

Усе чорніє... 

Квіти гинуть просто на очах! 

Весна важко дихала. 

— Річка стала чорною... 

Риба спливає на поверхню... 

Лада опустила голову. 

— Тінь іде сюди. 

Дух Лісу стиснув посох. 

Його вершина спалахнула срібним світлом. 

— Охоронці Межі! 

Із темряви один за одним з'явилися семеро воїнів. 

Вони мовчки стали півколом. 

— Захистіть Серце Лісу. 

Навіть ціною власного життя. 

Усі схилили голови. 

— Наказ почуто. 

Ігор зробив крок уперед. 

— Я теж залишуся. 

— Ні! — різко відповів Дух. 

— Це битва не для людей. 

— Але вона... 

Він подивився на Зорю. 

— Вона теж ризикує життям. 

Я не залишу її. 

Дух уже хотів заперечити. 

Та Зоря тихо поклала руку на плече Ігоря. 

— Він не піде. 

Я знаю. 

Вона дивилася просто в очі Духові. 

І вперше в її голосі прозвучала сила не Берегині. 

А жінки, яка зробила свій вибір. 

— Якщо ліс — мій дім... 

То тепер він і його дім теж. 

Старий мовчав довго. 

Дуже довго. 

Потім повільно кивнув. 

— Добре. 

Тоді слухайте уважно. 

До світанку ми повинні втримати Серце Лісу. 

Якщо Тінь дістанеться Священного Дерева... 

Загине не лише магія. 

Зникне сама межа між світами. 

Раптом над усіма спалахнуло срібне світло. 

З неба почали падати тонкі промені, схожі на дощ. 

Вони збиралися навколо Зорі. 

Її волосся засяяло яскравіше, ніж будь-коли. 

Вона підняла руки. 

І над озером народився величезний місячний щит. 

Востаннє її сила прокинулася в усій величі. 

Дух Лісу дивився на неї із сумом. 

Він знав... 

Ця магія забирає останні сили Берегині. 

Але не став її зупиняти. 

Бо іншого виходу вже не було. 

Десь у глибині темного лісу двоє вогняно-червоних очей повільно розплющилися. 

І вперше за тисячу років темрява... усміхнулася.