Глава 16*

ГЛАВА 16. ТАНЕЦЬ ПІД ПОВНИМ МІСЯЦЕМ 

Настала ніч повного місяця. 

Така ніч приходила лише раз на рік. 

У цей час чарівний ліс прокидався по-особливому. 

Навіть найстаріші дерева вкривалися срібним сяйвом. 

Струмки співали голосніше. 

А квіти розкривали всі свої пелюстки назустріч небу. 

Попри те, що пророцтво вже торкнулося лісу, цієї ночі магія ніби востаннє зібрала всі свої сили. 

Наче хотіла подарувати Берегині ще один спогад. 

Зоря чекала Ігоря біля озера. 

На ній була довга сукня кольору місячного світла. 

У її чорному з сріблястим волоссі світився вінок із нічних лілій. 

Вона була прекрасною. 

Але в її очах жила тиха туга. 

Ігор прийшов трохи пізніше. 

Коли він побачив її, то просто завмер. 

— Ти... 

Неймовірна... 

Зоря зніяковіло усміхнулася. 

— Мавки змусили мене вдягнути це. 

Сказали, що сьогодні особлива ніч. 

І справді, неподалік із-за дерев визирнули Лада, Весна й Мальва. 

Вони весело перезирнулися. 

— Бачиш? — прошепотіла Мальва. — Я ж казала, що він навіть слова забуде. 

Весна тихенько засміялася. 

Лада лише тепло всміхнулася. 

— Ходімо. Це їхня ніч. 

Мавки непомітно розчинилися серед дерев. 

Над озером почала звучати музика. 

Не було музикантів. 

Не було інструментів. 

Сам ліс грав свою мелодію. 

Вітер шелестів листям. 

Вода тихо дзвеніла об каміння. 

Десь удалині лунав спів солов'я. 

І все це зливалося в одну чарівну пісню. 

— У нас є давня традиція, — тихо сказала Зоря. 

— У ніч повного місяця всі хранителі лісу танцювали, дякуючи місяцю за його світло. 

Сьогодні... 

Залишилася лише я. 

Ігор простягнув їй руку. 

— Тоді дозволь... 

Щоб сьогодні ти танцювала не сама. 

Зоря мовчала. 

Потім дуже обережно поклала свою долоню в його. 

Їхні пальці переплелися. 

І саме в ту мить... 

Ліс ожив. 

Дерева засвітилися срібними візерунками. 

Світлячки здійнялися високо в небо. 

Навколо озера розквітли сотні квітів, які вже давно вважалися зів'ялими. 

Навіть вода почала світитися зсередини. 

— Це... неможливо... 

прошепотіла Зоря. 

Вони повільно закружляли. 

Без поспіху. 

Без слів. 

Лише під музику лісу. 

Ігор ніколи не був танцівником. 

Та поруч із Зорею кожен рух здавався природним. 

Наче сам місяць вів їх. 

На іншому березі озера мовчки стояв Дух Лісу. 

Поряд із ним — Охоронці Межі. 

Ніхто не намагався зупинити цей танець. 

Бо всі розуміли: 

це не просто танець. 

Це прощання Берегині зі своїм колишнім життям. 

Раптом із неба почали повільно падати срібні пелюстки. 

Їх не ніс вітер. 

Вони народжувалися просто з місячного світла. 

Вкриваючи землю, воду, дерева. 

І плечі двох закоханих. 

— Ігорю... 

тихо сказала Зоря. 

— Якщо одного дня я перестану бути Берегинею... 

Ти не пошкодуєш? 

Він не відповів одразу. 

Лише ніжно стиснув її руку. 

— Я не знаю, що чекає нас завтра. 

Але знаю одне. 

Відтоді, як я зустрів тебе, світ став красивішим. 

І за це я ніколи не пошкодую. 

У Зорі затремтіли вії. 

Вона відчула, як сльози підступають до очей. 

Але цього разу це були сльози щастя. 

Коли музика стихла, вони так і залишилися стояти поруч. 

Між ними було лише пів кроку. 

Їхні погляди зустрілися. 

Здавалося, ще мить... 

І вони поцілуються. 

Та саме тоді над лісом пролунав гучний тріск. 

Срібне світло згасло. 

Земля здригнулася. 

А з вершини найстарішого дуба злетіла тисяча чорних птахів. 

Дух Лісу різко підняв голову. 

Його обличчя зблідло. 

— Ні... 

Він запізнився... 

Із самої глибини лісу долинув древній, моторошний рев. 

Такий старий, що його не чув ніхто вже багато століть. 

Навіть мавки зі страхом вибігли з-за дерев. 

— Це... не може бути... 

прошепотіла Лада. 

Дух Лісу повільно стиснув свій посох. 

— Поки всі дивилися на пророцтво... 

Прокинулося дещо значно давніше. 

І значно небезпечніше... 

Щось, що спало ще до народження першої Берегині. 

І тепер воно йде сюди. 

До Серця Лісу. 

А місяць, прихований темною хмарою, вперше за всю історію... не зміг освітити дорогу.