Глава 15*

ГЛАВА 15. КВІТКА, ЩО ЦВІТЕ ЛИШЕ РАЗ 

Після дивного видіння біля озера минуло кілька днів. 

Ігор майже щовечора приходив до чарівного лісу. 

Тепер стежка відкривалася йому сама. 

Наче ліс більше не намагався його прогнати. 

Наче змирився. 

А може... 

Просто готувався до неминучого. 

Зоря чекала його біля озера. 

Як і обіцяла. 

Щоразу, коли вона бачила його силует між деревами, її серце починало битися швидше. 

І вона вже не могла вдавати, що це нічого не означає. 

— Сьогодні я хочу показати тобі одне місце, — тихо сказала вона. 

— Його не бачив жоден із людей. 

Ігор усміхнувся. 

— Тоді я почуваюся щасливчиком. 

Вони рушили вузькою стежкою. 

Навколо панувала дивовижна тиша. 

Та Зоря одразу помітила... 

Вона вже не була живою. 

Пташки співали рідше. 

Струмок дзюркотів тихіше. 

Навіть світлячків стало менше. 

Ліс слабшав. 

І вона це відчувала кожною частинкою своєї душі. 

Невдовзі дерева розступилися. 

Перед ними відкрилася маленька галявина. 

Посеред неї росла єдина квітка. 

Вона була схожа на місяць. 

Її срібні пелюстки світилися так ніжно, що навколо них танцювали маленькі промені. 

— Яка вона красива... — прошепотів Ігор. 

— Це Місячна Лілія, — відповіла Зоря. 

— Вона розквітає лише раз на сто років. 

І лише на одну ніч. 

До світанку її не стане. 

Ігор присів поруч із квіткою. 

— Тоді вона дуже схожа на щастя. 

Зоря подивилася на нього. 

— Чому? 

— Бо справжнє щастя теж не триває вічно. 

Саме тому люди вчаться цінувати кожну мить. 

Зоря задумалася. 

Для неї час завжди був нескінченним. 

Вона ніколи не думала, що саме швидкоплинність може робити життя таким дорогим. 

— Люди дивні, — усміхнулася вона. 

— Можливо. 

— відповів Ігор. 

— Але саме тому ми так любимо. 

Бо знаємо, що час колись закінчиться. 

Зоря нічого не сказала. 

Лише опустила очі. 

Її серце стислося. 

Раптом квітка здригнулася. 

Її світло почало згасати. 

Над галявиною пролетів холодний вітер. 

Пелюстки одна за одною стали прозорими. 

— Ні... 

— прошепотіла Зоря. 

— Ще не час... 

Вона торкнулася квітки долонею. 

Та її магія не спрацювала. 

Лише кілька слабких срібних іскор зірвалися з пальців. 

Ігор занепокоєно подивився на неї. 

— Що сталося? 

Зоря повільно прибрала руку. 

Її очі були сповнені тривоги. 

— Раніше я могла вилікувати будь-яку рослину. 

Тепер... 

Моя сила слабшає. 

Саме в цю мить Місячна Лілія втратила останню пелюстку. 

Вона розчинилася у повітрі, наче її ніколи й не було. 

Зоря заплющила очі. 

— Пророцтво... 

Воно вже забирає мою магію. 

Не думаючи, Ігор обережно взяв її за руку. 

Він не намагався скористатися магією. 

Не шукав слів, які могли б усе виправити. 

Він просто був поруч. 

Його долоня була теплою. 

Живою. 

Справжньою. 

Зоря здригнулася. 

Вперше людина торкнулася її руки не зі страхом. 

Не з цікавістю. 

А з бажанням підтримати. 

І сталося диво. 

Навколо їхніх долонь на мить спалахнуло срібне світло. 

Не таке яскраве, як колись. 

Але дуже тепле. 

Десь далеко Дух Лісу відчув цей спалах. 

Він повільно підняв голову до місяця. 

— То ось яка вона... 

Сила людського серця... 

Тієї ночі ніхто з них не промовив слова «кохання». 

Але воно вже жило між ними. 

Тихо. 

Ніжно. 

І невідворотно. 

Наче перший промінь світанку, який ще не видно... 

Але його вже неможливо зупинити.