Глава 14*

ГЛАВА 14. СЕРЦЕ БЕРЕГИНІ 

Тієї ночі ліс більше не спав. 

Він прислухався. 

До шелесту листя. 

До подиху вітру. 

До двох сердець, що билися дедалі ближче одне до одного. 

Дух Лісу мовчки відійшов убік. 

Він більше не намагався зупинити Ігоря. 

Не тому, що змирився. 

А тому, що зрозумів — деякі дороги вже не можна закрити. 

Вони існують не на землі. 

А в людському серці. 

— Іди, — тихо сказав він. 

— Вона біля озера.Але пам'ятай...
Кожне слово, сказане сьогодні, змінить ваше завтра. 

Ігор мовчки кивнув і побіг. 

Його серце билося так сильно, що він майже не чув нічних звуків. 

Дерева розступалися перед ним. 

Стежка сама вела його вперед. 

Наче весь ліс знав, куди він має прийти. 

Озеро зустріло його незвичною тишею. 

Світлячків майже не було. 

Місяць відбивався у воді, але його світло вже не було таким яскравим. 

На тому самому камені сиділа Зоря. 

Вона не озиралася. 

Ніби знала, хто прийде. 

— Я знав, що знайду тебе тут. 

Тихий голос Ігоря розчинився у нічному повітрі. 

Зоря повільно усміхнулася. 

— А я знала, що ти не послухаєш Духа. 

Вона обернулася. 

Їхні очі зустрілися. 

І цього разу між ними вже не було розгубленості. 

Лише щось тепле. 

І дуже ніжне. 

— Тобі не можна було приходити. 

— Знаю. 

— Ти міг загинути. 

— Знаю. 

— Через мене. 

Ігор зробив ще один крок. 

— Саме тому я прийшов. 

Зоря здивовано подивилася на нього. 

— Я не можу сидіти вдома, коли знаю, що тобі боляче.
Навіть якщо нічим не можу допомогти.
Я просто...Не зміг. 

Очі Зорі наповнилися слізьми. 

Першими слізьми за багато століть. 

Одна прозора крапля впала на камінь. 

І сталося диво. 

Там, де вона торкнулася землі, розквітла маленька срібна квітка. 

— Дух казав правду...
— прошепотіла Зоря.— Моє серце більше не належить лише лісу. 

Ігор мовчки сів поруч. 

Між ними залишилося лише кілька сантиметрів. 

Та жоден не наважувався скоротити цю відстань. 

— Мені страшно, — тихо сказала Зоря.— Я ніколи не боялася за себе.А тепер боюся. 

— Чого? 

Вона довго дивилася на місяць. 

— Боюся одного дня прокинутися...І не почути, як співають дерева.Не відчути запаху нічних квітів.Не побачити світлячків.Цей ліс — мій дім.Він виростив мене.Навчив любити.
Я не знаю, ким буду без нього. 

Ігор уважно слухав. 

Потім тихо промовив: 

— А я боюся іншого. 

— Чого? 

— Що одного дня прийду сюди...А тебе вже не буде. 

Зоря заплющила очі. 

Їй стало боляче. 

Бо вперше вона зрозуміла: 

вони обоє боялися не за себе. 

А одне за одного. 

Раптом над озером пролетіла біла сова. 

Та сама, що колись спостерігала за Зорею і мавками. 

Вона тричі прокружляла над ними. 

І сіла на старий дуб. 

Наче стала мовчазним свідком цієї ночі. 

Десь неподалік, схований між деревами, стояв Дух Лісу. 

Він не підслуховував. 

Він просто дивився. 

У його старих очах було стільки смутку, що навіть місяць здавався тьмянішим. 

— Вибач мені, Зоре...— ледве чутно прошепотів він. 

— Я все життя вчив тебе берегти ліс.Але ніхто не навчив тебе, як уберегти власне серце. 

І в ту саму мить на поверхні озера почало з'являтися дивне світіння. 

Спочатку слабке. 

Потім дедалі яскравіше. 

Вода ніби перетворилася на дзеркало. 

Та відображала вона не теперішнє. 

А майбутнє. 

На одну коротку мить Ігор і Зоря побачили себе. 

Вони стояли, тримаючись за руки. 

Зоря була у простій білій сукні.
Без сяйва.Без вінка. 

Звичайна людська дівчина. 

Поруч усміхався Ігор. 

А навколо них... більше не було чарівного лісу. 

Видіння зникло так само швидко, як і з'явилося. 

Вони перезирнулися. 

Ніхто не вимовив жодного слова. 

Але обоє зрозуміли: 

майбутнє вже почало шукати дорогу до них. 

І відтепер кожне їхнє рішення могло змінити не лише їхні долі... 

А й долю всього чарівного лісу.