Глава 13*

ГЛАВА 13. ГОЛОС, ЩО ЛУНАВ ІЗ МІСЯЦЯ 

Наступної ночі Ігор прокинувся ще до заходу сонця. 

Його серце билося неспокійно. 

Наче хтось кликав його. 

Не голосом. 

Душею. 

— Зорю... 

Він більше не міг чекати. 

Не міг сидіти вдома, вдаючи, що все добре. 

Він знав... 

У лісі сталося щось страшне. 

Цього разу стежка з'явилася одразу. 

Наче чекала лише на нього. 

Та щойно Ігор ступив у ліс, він зрозумів... 

Перед ним уже не той чарівний світ. 

Дерева тихо стогнали. 

Їхня кора вкривалася срібними тріщинами. 

Світлячки літали безладно, ніби втратили дорогу. 

Квіти, що ще вчора сяяли місячним світлом, тепер повільно згортали свої пелюстки. 

Навіть повітря було важким. 

Наче саме пророцтво дихало між деревами. 

— Зорю! 

— гукнув Ігор. 

Та його голос поглинув ліс. 

Відповіді не було. 

Він кинувся вперед. 

Та раптом перед ним виросла темна постать. 

Дух Лісу. 

— Далі ти не підеш. 

Його голос був холодний, як зимова ніч. 

— Відійдіть! 

Мені треба знайти Зорю! 

— Саме через це все й сталося! 

Голос Духа вперше за весь час став гучним. 

Стародавні дерева затремтіли. 

Навіть земля під ногами Ігоря здригнулася. 

— Ти прийшов у світ, який не належить людям!
Ти торкнувся серця Берегині!
І тепер пророцтво прокинулося! 

Ігор мовчав. 

Він не міг відвести погляду. 

— Вона втратить усе! — продовжив Дух.— Магію!Безсмертя!
Своє місце серед хранителів!
А якщо пророцтво завершиться неправильно...
Зникне і вона...
І цей ліс! 

— Я не хотів цього...— тихо сказав Ігор.
— Я лише хотів побачити її... 

Дух важко заплющив очі. 

Його гнів повільно змінився болем. 

— Я знаю.
Саме тому це найстрашніше. 

Бо справжні трагедії народжуються не зі злоби.
А з любові. 

Раптом над лісом усе завмерло. 

Вітер стих. 

Світлячки зависли в повітрі. 

Місяць засяяв так яскраво, що ніч стала схожою на срібний день. 

Із небес пролунав величний голос. 

Він був спокійний. 

Сильний. 

Безмежно давній. 

— Досить. 

Навіть Дух Лісу схилив голову. 

Охоронці Межі, що вже з'явилися серед дерев, опустилися на одне коліно. 

— Володарю... 

— тихо промовив Дух. 

Із місячного світла почав вимальовуватися силует. 

Не людини. 

А істоти, витканої зі срібного сяйва. 

Його корона була схожа на молодий місяць. 

Очі світилися, мов нічне небо. 

— Я — Цар Місяця.
Хранитель небесного світла.
Свідок усіх пророцтв. 

Ігор завмер. 

— Пророцтво справді прокинулося.
Його вже не можна скасувати.
Але...
Його ще можна завершити інакше. 

Дух Лісу повільно підняв голову. 

— Невже існує інший шлях? 

Цар Місяця кивнув. 

— Якщо серце Берегині відповість серцю людини щиро...
Без страху.
Без обману.
Без примусу.
Тоді поцілунок їхнього істинного кохання розірве стару клятву. 

Ігор затамував подих. 

— Зоря перестане бути Берегинею.
Вона стане звичайною смертною дівчиною.
Зможе жити серед людей.
Любити.Старіти.Сміятися. Плакати. 

Дух Лісу заплющив очі. 

Його серце стислося. 

— А ліс?... 

— Ліс не загине.
Він збереже свою магію.
І з часом обере собі нову Берегиню. 

Настала довга тиша. 

Цар Місяця подивився просто на Ігоря. 

— Але пам'ятай... 

Жодне велике диво не приходить без ціни. 

Я відкрив лише половину істини. 

Коли настане час... 

Ти дізнаєшся другу. 

Сяйво почало повільно розчинятися. 

І останні слова Царя Місяця ще довго луною звучали серед дерев: 

— Іноді найсильніше кохання не рятує від болю... 

Воно лише дарує силу його пережити. 

Місяць знову став звичайним. 

Та ніхто вже не був таким, як до цієї ночі. 

Бо відтепер усі знали: 

для Зорі ще існував порятунок. 

Але доля все ще приховувала свою найстрашнішу таємницю.