Глава 12*

ГЛАВА 12. КОЛИ ЗАПЛАКАВ МІСЯЦЬ 

Тієї ночі сталося те, чого не пам'ятав навіть найстаріший дуб. 

Місяць раптом потьмянів. 

Не тому, що його закрили хмари. 

Ні. 

Його срібне світло почало згасати, ніби хтось повільно забирав у нього силу. 

Ліс завмер. 

Замовкли сови. 

Вовки припинили свій спів. 

Навіть струмки перестали дзюркотіти. 

Наче вся природа чекала чогось страшного. 

Зоря різко підняла голову. 

— Ні... 

Цього не може бути... 

Її серце закалатало. 

Вона вже бачила таке. 

Лише одного разу. 

Дуже давно. 

Коли старий Дух Лісу розповідав їй про пророцтво. 

Раптом над озером здійнявся крижаний вітер. 

Вода, гладенька ще мить тому, вкрилася срібними колами. 

А потім... 

Уперше за сотні років... 

На поверхню впала крапля. 

Не дощу. 

Місячного світла. 

Вона світилася, мов прозорий кришталь. 

Потім друга. 

Третя. 

І незабаром здавалося, що сам місяць плаче над лісом. 

По всьому чарівному краю почали гаснути нічні квіти. 

Світлячки падали на траву. 

Їхнє світло ставало дедалі слабшим. 

— Берегине! Зорю! 

Почувся знайомий голос. 

До озера вже бігли Лада, Весна і Мальва. 

На їхніх обличчях був страх. 

Справжній. 

— У північній частині лісу всихає Дерево Пам'яті! 

— Струмки перестають співати! 

— А звірі тікають у гори! 

Зоря відчула, як земля під ногами здригнулася. 

Тієї ж миті серед дерев з'явився Дух Лісу. 

Сьогодні він виглядав інакше. 

Наче постарів за одну ніч. 

Його очі, завжди спокійні, були сповнені тривоги. 

— Воно почалося... 

— тихо сказав він. 

— Що почалося? — ледве вимовила Зоря. 

— Пророцтво прокинулося. 

Усі мовчали. 

— Поки ви лише зустрічалися...
Ліс терпів.
Але сьогодні...Ти дозволила йому повернутися.
І ліс зрозумів, що твоє серце вже не належить лише йому. 

— Ні... 

— прошепотіла Зоря. 

— Це неправда... 

Дух сумно похитав головою. 

— Правда не питає, чи готові ми її почути. 

І саме тоді... 

Десь далеко за межами лісу... 

Ігор прокинувся серед ночі. 

Він не знав чому. 

Серце калатало так сильно, ніби хтось кликав його. 

Він підійшов до вікна. 

І побачив... 

Що повний місяць над його будинком теж став тьмяним. 

Він прошепотів лише одне слово: 

— Зорю... 

У ту саму мить над озером, де стояла Берегиня, місячне світло зібралося в одну тонку срібну нитку. 

Вона повільно опустилася просто до ніг Духа Лісу. 

Старий підняв її тремтячими руками. 

І зблід. 

Бо знав, що це означає. 

— Це... Печатка Місяця... 

— тихо промовив він. 

Лада зробила крок уперед. 

— Що це означає? 

Дух заплющив очі. 

Йому було важко вимовити наступні слова. 

— Від сьогодні пророцтво більше не можна зупинити. 

Воно завершиться лише одним із двох шляхів... 

Або Берегиня зречеться свого серця. 

Або втратить усе, чим була.Себе та свою магію. 

Над озером ударив грім. 

Хоч на небі не було жодної хмари. 

А далеко, у світі людей, Ігор дивився на місяць і ще не знав... 

Що цієї ночі сама доля зробила перший незворотний крок назустріч їхній історії.