Глава 11*

ГЛАВА 11. ЗУСТРІЧ ПІД СРІБНИМ МІСЯЦЕМ 

Зоря завмерла. 

Вона ще не обернулася. 

Але серце вже підказало те, чого не міг сказати жоден звук. 

Хтось стояв позаду. 

Хтось дуже знайомий. 

— Це... неможливо... 

ледь чутно прошепотіла вона. 

Повільно підвелася з каменя. 

І так само повільно обернулася. 

Їхні погляди зустрілися. 

Світ ніби перестав існувати. 

Залишилися лише вони. 

І озеро, в якому місяць затримав своє відображення. 

Ігор усміхнувся. 

Трохи невпевнено. 

Трохи сором'язливо. 

Так усміхаються люди, які боялися, що більше ніколи не побачать когось дуже дорогого. 

— Привіт... Зорю. 

Вона не відповіла. 

Просто дивилася на нього. 

Наче боялася кліпнути. 

Бо тоді він міг зникнути. 

Як сон. 

— Це справді ти?.. 

— Так. 

Я знайшов дорогу... 

Точніше... 

Мені здається, що ліс сам дозволив мені її знайти. 

Зоря опустила очі. 

— Значить... 

Пророцтво вже почало діяти... 

— Що? 

— Нічого...— тихо відповіла вона. 

Кілька довгих секунд вони просто мовчали. 

І дивилися одне на одного. 

Наче намагалися запам'ятати кожну рису. 

— Я думав про тебе кожного дня, — несподівано сказав Ігор. 

— Кожного вечора приїжджав до лісу.
Шукав ту стежку.
Розмовляв із місяцем...
Хоч і знав, що це звучить дивно. 

На губах Зорі вперше за довгий час з'явилася справжня усмішка. 

Тепла. 

Щира. 

Жива. 

— Ти розмовляв із місяцем? 

— Так.
Бо не знав, як інакше передати тобі свої слова. 

Зоря тихенько засміялася. 

Її сміх був таким легким, що навіть озеро вкрилося маленькими срібними колами. 

Світлячки закружляли швидше. 

Наче теж зраділи. 

— А я... 

Вона на мить замовкла. 

— Я щоночі приходила сюди. 

І теж дивилася на місяць. 

Ігор усміхнувся ще ширше. 

— Значить...
Ми дивилися на одне й те саме небо. 

— Так... 

На одне. 

Тиша між ними більше не була незручною. 

Вона стала затишною. 

Такою, у якій не потрібно було нічого пояснювати. 

Ігор повільно сів поруч із нею на великий камінь. 

Між ними залишилася невелика відстань. 

Жоден із них не наважувався її скоротити. 

— Розкажи мені про свій світ, — тихо попросила Зоря. 

— Я знаю про людей дуже мало.
Лише те, що читала у старих спогадах дерев. 

Ігор усміхнувся. 

Він почав розповідати про світанки над містом. 

Про дощ, що стукає у вікна. 

Про запах кави вранці. 

Про сміх дітей. 

Про перший сніг. 

Про маленькі радощі людського життя. 

Зоря слухала так уважно, ніби це були найцінніші легенди на світі. 

А потім настала її черга. 

Вона розповідала про дерева, які пам'ятають тисячі років. 

Про струмки, що знають імена всіх зірок. 

Про вовків, які співають місяцю. 

Про квіти, що розпускаються лише тоді, коли хтось щиро закоханий. 

Ігор слухав, затамувавши подих. 

Їхні світи були такими різними. 

І водночас... 

Дивно схожими. 

Непомітно ніч ставала глибшою. 

Місяць піднявся високо над озером. 

Зоря подивилася на його відображення у воді. 

І раптом її усмішка згасла. 

Вона згадала слова Духа Лісу. 

"Кожен крок до нього — це крок від твоєї долі..." 

Її серце стислося. 

Вона обережно підвелася. 

— Уже пізно... 

Тобі не можна залишатися тут до світанку. 

Ігор теж встав. 

Йому зовсім не хотілося йти. 

Але він бачив сум у її очах. 

І не став сперечатися. 

— Я можу ще прийти? 

— тихо запитав він. 

Зоря довго мовчала. 

Вона знала, якою мала бути відповідь. 

«Ні.» 

Саме так сказала б Берегиня. 

Саме так хотів би почути Дух Лісу. 

Але відповідала зараз не лише Берегиня. 

Відповідала дівчина, яка вперше за багато століть відчула, що більше не самотня. 

Вона ледь усміхнулася. 

І дуже тихо промовила: 

— Якщо ліс знову відкриє тобі стежку... 

Я чекатиму біля озера. 

І ці слова почув не лише Ігор. 

Десь далеко, у найтемнішій частині лісу, старий Дух повільно відкрив очі. 

Вітер доніс до нього кожне слово. 

Він важко зітхнув. 

— Почалося...— прошепотів він у нічну тишу.