Глава 10*

ГЛАВА 10. ЛІС ВІДЧИНИВ СВОЇ ВОРОТА 

Минув майже місяць. 

Ігор уже майже перестав вірити, що знову побачить Зорю. 

Та серце щоразу приводило його до того самого місця. 

Одного вечора він, як завжди, залишив машину на узліссі й повільно пішов до знайомих дерев. 

Не чекаючи дива. 

Просто тому, що не міг не прийти. 

Та цього разу все було інакше. 

Ліс мовчав. 

Не лякав. 

Не заплутував. 

Легкий вітер ніби кликав його вперед. 

І раптом між густими кущами відкрилася вузенька стежка. 

Саме та. 

Та, яку він шукав стільки днів. 

Ігор завмер. 

— Невже... 

Він обережно зробив крок. 

Потім ще один. 

Стежка не зникла. 

Навпаки... 

Вона ніби сама народжувалася під його ногами. 

Висока трава розступалася, гілки дерев піднімалися, пропускаючи його далі. 

Наче весь ліс промовляв: 

«Сьогодні ти можеш увійти...» 

— Дякую... — прошепотів Ігор, навіть не знаючи, кому саме. 

Він рушив углиб. 

Не озираючись. 

Сонце ще не сіло. 

Крізь зелені крони пробивалися золотаві промені. 

Ліс був зовсім іншим. 

Удень він здавався мирним. 

Птахи співали. 

По деревах стрибали білки. 

Повз Ігоря пробігла маленька сарна й зовсім його не злякалася. 

Наче знала. 

Він не ворог. 

— До ночі ще довго... — усміхнувся він. 

— Я дочекаюся. 

Навіть якщо доведеться сидіти тут до світанку. 

Та він не знав... 

Що за ним уже давно спостерігали. 

Три пари уважних очей визирали з-за старого дуба. 

— Це він... 

— Ігор... 

— Людина... 

Пошепки перегукувалися мавки. 

Лада, Весна і Мальва. 

— Він усе-таки повернувся, — тихо сказала Лада. 

— Я ж казала, що повернеться! — прошепотіла Мальва. 

— А тепер що робити? — стурбовано запитала Весна. 

Лада на мить замислилася. 

Потім усміхнулася. 

— Якщо ліс його впустив... 

Ми не маємо права проганяти. 

Мавки вийшли з-за дерев. 

Наче виникли з самого сонячного проміння. 

Ігор різко обернувся. 

Спершу він подумав, що бачить Зорю. 

Та швидко зрозумів — перед ним були інші. 

Такі ж прекрасні. 

Але зовсім інакші. 

— Не лякайся, — лагідно сказала Лада. 

— Ми подруги Зорі. 

— Вона... тут? — одразу запитав Ігор. 

Три мавки усміхнулися одна одній. 

— Хтось дуже сумував за нашою Берегинею, — тихенько засміялася Весна. 

Ігор трохи зніяковів. 

— Я...
Я просто хотів переконатися, що з нею все добре. 

Мальва весело примружила очі. 

— Авжеж...
Саме тому ти цілий місяць приходив до лісу. 

Ігор опустив голову. 

Заперечувати не мав сенсу. 

Лада підійшла ближче. 

— Слухай уважно.
Охоронці Межі ще не знають, що ти тут.
І ми хочемо, щоб так залишилося. 

Вона торкнулася його плеча. 

І листя навколо закружляло у повітрі. 

Зелене світло огорнуло Ігоря. 

За мить його одяг став схожим на мандрівний плащ, сплетений із моху й листя. 

Навіть запах його змінився. 

Тепер він пахнув лісом. 

Дощем. 

І сосновою смолою. 

— Це ненадовго, — сказала Лада. 

— Але тепер ліс приховає тебе від сторонніх очей. 

— Ходімо, — усміхнулася Весна. 

— Ми знаємо, де вона зараз. 

Вони рушили вузенькою стежкою. 

Що глибше вони заходили, то тихішим ставав ліс. 

Наче саме повітря не хотіло порушувати спокій цього місця. Сонце вже зайшло за обрій і на небі виступив місяць і зірки. 

Нарешті дерева розступилися. 

Перед ними розкинулося велике озеро. 

Його вода була такою прозорою, що в ній відбивалися не лише зорі. 

Здавалося, у ній жив сам місяць. 

Береги вкривали білі нічні лілії. 

Над водою літали сотні світлячків. 

А на великому камені, біля самої води... 

Сиділа вона. 

Зоря. 

Її довге чорне з сріблястими відблисками волосся спадало на плечі, а погляд був прикутий до тихої водної гладі. 

Вона навіть не здогадувалася... 

Що всього за кілька десятків кроків позаду неї стоїть той, про кого вона думала кожної ночі. 

Лада тихо усміхнулася й пошепки сказала: 

— Далі...
Ви повинні зустрітися без нас. 

Три мавки безшумно розчинилися серед дерев. 

А Ігор залишився стояти сам. 

Його серце калатало так голосно, що йому здавалося — його чує весь чарівний ліс. 

Він зробив один несміливий крок назустріч Зорі... 

І саме в цю мить вона ніби відчула чиюсь присутність за своєю спиною.