Глава 9*

ГЛАВА 9. СТЕЖКА, ЯКА ЗНИКАЄ 

Минуло ще кілька днів. 

Для Ігоря кожен вечір закінчувався однаково. 

Він сідав у машину й їхав до того самого краю лісу. 

Туди, де вперше побачив Зорю. 

— Це має бути десь тут... — тихо промовив він, вдивляючись у дерева. 

Він пам'ятав кожен крок. 

Кожен запах. 

Кожен звук тієї ночі. 

Та щоразу ліс був іншим. 

Стежка, якою він ішов тоді, ніби розчинилася. 

Замість неї були лише густі хащі. 

Ігор не здавався. 

Він обходив ліс з різних боків. 

Залишав мітки на деревах. 

Навіть скористався навігатором. 

Але щоразу повертався до одного й того самого місця. 

Наче ліс ходив колами разом із ним. 

Одного вечора він просто сів на старий пеньок. 

Підняв голову до неба. 

— Зорю... 

Я не знаю, чи чуєш ти мене... 

Але я дуже хочу побачити тебе ще хоч раз. 

Лише раз... 

Вітер тихо ворухнув листя. 

І більше нічого. 

Ігор сумно усміхнувся. 

— Напевно, це справді була казка... 

Він підвівся й повільно пішов до машини. 

Не знаючи, що за кілька десятків кроків від нього вже починався зовсім інший світ. 

Світ, який не хотів його впускати. 

Тим часом... 

У самому серці чарівного лісу. 

Зоря йшла поруч із Духом Лісу. 

Ніч була тихою. 

Повний місяць сріблив верхівки дерев, а струмок тихо дзюркотів неподалік. 

Дух мовчав. 

Зоря теж. 

Вони давно навчилися розуміти мовчання. 

— Ти стала задумливою, — нарешті промовив Дух. 

— Ліс це відчуває. 

— Я знаю. 

— Ні.Не знаєш.
Бо якби знала, не дозволяла б своїм думкам блукати за межами цього лісу. 

Зоря зупинилася. 

— Невже думки теж можуть бути небезпечними? 

Дух ледь усміхнувся. 

Це була дуже рідкісна усмішка. 

Майже батьківська. 

— Колись багато віків тому  я теж поставив таке саме запитання своєму наставнику. 

І він відповів мені... 

«Кожен вчинок народжується зі звичайної думки.» 

Вони рушили далі. 

Навколо тихо світилися нічні квіти. 

— Зорю...
Ти пам'ятаєш, коли вперше стала Берегинею? 

Вона кивнула. 

— Було страшно. 

— А пам'ятаєш, що я сказав тоді? 

Вона усміхнулася. 

— «Не бійся лісу.
Він стане твоїм домом.» 

— Саме так.І він став. 

Дух на мить замовк. 

Потім тихо додав: 

— Я пам'ятаю тебе ще маленькою.
Ти боялася темряви.
Ховалася за моєю спиною, коли чула вовків.
Плакала, коли знаходила поранених пташенят. 

А сьогодні...
Ти стала тією, хто захищає кожен листочок у цьому лісі. 

Зоря опустила голову. 

Вона давно сприймала Духа не як правителя. 

А як того, хто виростив її. 

Навчив слухати дерева. 

Розуміти тишу. 

Любити кожну живу істоту. 

— Саме тому я хвилююся за тебе, — тихо сказав Дух. 

Це слово він вимовляв дуже рідко. 

Але щоразу в ньому було стільки тепла, що навіть вітер ставав лагіднішим. 

— Людське серце прекрасне.
Але воно швидкоплинне.
Люди народжуються...
Дорослішають...
Старіють...
І одного дня їх не стає. 

Він поглянув на Зорю. 

— А ти залишишся.
І біль від цієї втрати житиме в тобі вічність. 

Очі Зорі заблищали. 

— Я навіть не знаю...
Чомусь не можу перестати думати про нього. 

Дух важко зітхнув. 

— Бо доля іноді жорстокіша за будь-яке прокляття. 

Вони дійшли до великого дуба. 

Найстарішого дерева у всьому лісі. 

Його коріння пам'ятало перший схід місяця. 

— Якщо він справді призначений тобі долею...
Ви ще зустрінетеся.
Якщо ж ні...
Ліс сам закриє всі стежки. Але не забувай, якщо ти дозволиш собі цю слабкість, магія зникне, а разом з нею почнеш зникати і ти. 

У цей самий момент далеко за межами чарівного лісу Ігор завів двигун автомобіля й востаннє подивився на темний обрій. 

— До зустрічі... Зорю...
Навіть якщо мені доведеться шукати тебе все життя. 

Вітер доніс ці слова до краю лісу. 

І на одну коротку мить Зорі здалося, ніби хтось тихо вимовив її ім'я. 

Вона озирнулася. 

Та поруч були лише дерева. 

І місяць... 

Який мовчки спостерігав за двома серцями, що повільно вчилися сумувати одне за одним.