Глава 8*

ГЛАВА 8. ПІСНЯ МАВОК 

Ніч знову опустилася на чарівний ліс. 

Та цього разу вона принесла не тривогу. 

А життя. 

Під місячним сяйвом розкривалися нічні квіти, струмок тихо співав свою вічну пісню, а сотні світлячків літали між деревами, мов маленькі зірки, що заблукали на землі. 

Зоря повільно йшла вузькою стежкою. 

За нею тихо ступали двоє маленьких оленят. 

Вони давно звикли до своєї Берегині. 

Знали: поруч із нею ніколи не буде страшно. 

Раптом із кущів почувся жалібний писк. 

Зоря миттєво присіла. 

На моху лежало маленьке лисеня. 

Його лапка була поранена, а бурштинові оченята дивилися на неї зі страхом. 

— Тихо... маленький... — лагідно прошепотіла вона. 

Лисеня не втекло. 

Наче відчувало, що ця дівчина не здатна завдати болю. 

Зоря поклала долоню на його лапку. 

Її пальці засвітилися сріблястим місячним світлом. 

Навколо закружляли крихітні світлячки. 

Рана повільно затягувалася. 

За кілька секунд від неї залишилася лише тоненька срібна смужка. 

Лисеня радісно підскочило, потерлося носиком об її долоню й побігло до лісу. 

Зоря лише усміхнулася. 

Саме заради таких митей вона жила вже багато століть. 

— Як завжди... 

Ти лікуєш усіх, окрім себе. 

Веселий голос пролунав зовсім поруч. 

Із густого туману одна за одною почали виходити три дівчини. 

Їхнє волосся було прикрашене польовими квітами, а довгі сукні здавалися сплетеними з листя та ранкової роси. 

То були мавки. 

Єдині істоти в лісі, яких Зоря могла назвати своїми подругами. 

Перша — Лада. 

Спокійна, мудра й найстарша серед них. 

Друга — Весна. 

Усміхнена, весела й невтомно закохана в життя. 

І третя — Мальва. 

Наймолодша, цікава до всього на світі й така щира, що не вміла приховувати своїх емоцій. 

— Зорю... — усміхнулася Весна. — Ми тебе вже кілька ночей не впізнаємо. 

— Ти дивишся не на ліс... 

— А кудись дуже далеко, — закінчила за неї Мальва. 

Зоря тихо зітхнула. 

— Невже це так помітно? 

Усі троє дружно кивнули. 

Лада присіла поруч із нею біля струмка. 

— Розкажи. 

Що сталося? 

Зоря довго мовчала. 

Місяць відбивався у воді, ніби теж чекав відповіді. 

— Я зустріла людину... 

Після цих слів навіть струмок ніби став тихішим. 

— Людину? — здивувалася Мальва. 

— Того самого чужинця? — тихо запитала Лада. 

Зоря кивнула. 

— Його звати Ігор... 

Вона вперше вимовила його ім'я вголос. 

І чомусь їй здалося, що ніч стала теплішою. 

— Він був зовсім інший. 

Не прийшов по силу. 

Не хотів нашкодити. 

Він просто... дивився на мене так... 

Наче бачив не Берегиню. 

А мене. 

Весна ледь усміхнулася. 

— І ти тепер думаєш про нього. 

Зоря опустила очі. 

— Постійно... 

Хоч як сильно намагаюся забути. 

Мальва тихенько засміялася. 

— Ой... 

Здається, наша Берегиня закохується. 

— Не кажи так! — різко відповіла Зоря. 

Її голос луною прокотився між деревами. 

— Ти знаєш пророцтво. 

Усі знаєте. 

Лада стала серйозною. 

— Саме тому ми й хвилюємося. 

Запала довга тиша. 

— Що мені робити? — майже пошепки запитала Зоря. 

— Забути його? 

Не згадувати? 

Не дивитися більше на місяць? 

Як змусити серце мовчати? 

Весна сумно усміхнулася. 

— Серце не вміє виконувати накази. 

— Але ти можеш не йти за його покликом, — тихо сказала Лада. 

— Інколи любов — це не бути поруч. 

А вміти відпустити. 

Мальва дивилася кудись у темряву. 

— А якщо доля все одно приведе його назад? 

Ніхто не відповів. 

Бо навіть Лада не знала відповіді. 

Десь високо між гілками сиділа стара біла сова. 

Вона мовчки спостерігала за розмовою. 

Потім розправила крила й полетіла вглиб лісу. 

Туди... 

Де серед стародавніх дерев уже чекав Дух Лісу. 

Він мовчки простягнув руку. 

Сова сіла на неї. 

І ніби передала все, що почула. 

Дух лише заплющив очі. 

Він нічого не сказав. 

Але вперше за довгі століття в його серці народилося передчуття. 

Пророцтво, яке він стільки років оберігав... 

Починало здійснюватися.