Глава 7*

ГЛАВА 7. СВІТ, У ЯКОМУ НЕ ВИСТАЧАЛО МІСЯЧНОГО СВІТЛА 

Минув тиждень. 

Потім другий. 

Та для Ігоря час ніби перестав рухатися. 

Він повернувся до свого звичного життя. Щоранку прокидався, працював, зустрічався з людьми, відповідав на запитання, усміхався... 

Але всередині нього залишився той ліс. 

І одна пара сріблястих очей. 

Іноді він ловив себе на тому, що дивиться у вечірнє небо. 

Шукає повний місяць. 

Наче той міг підказати, де зараз вона. 

«Я ніколи не виходила звідси, Ігорю...» 

Її голос не залишав його. 

Він звучав у шумі дощу. 

У нічній тиші. 

У шелесті листя за вікном. 

Одного вечора Ігор відкрив карту. 

Він довго шукав той ліс. 

Згадував кожен поворот дороги. 

Кожне дерево. 

Кожен камінь. 

Але не знаходив нічого. 

Наче місце, де він був, ніколи не існувало. 

— Невже це був сон?.. — тихо промовив він. 

Та в ту саму мить він опустив руку до кишені куртки. 

І завмер. 

Між пальцями лежала маленька срібляста пелюстка. 

Вона ледь світилася у темряві. 

Не в'яла. 

Не розсипалася. 

Ігор усміхнувся. 

— Значить... ти справжня. 

Відтоді він щовечора виходив надвір. 

Сідав на стару дерев'яну лавку біля будинку. 

І дивився на місяць. 

Йому здавалося, що десь далеко, за десятками кілометрів, під цим самим небом стоїть вона. 

І теж дивиться на нього. 

Хоч це й було неможливо. 

А в самому серці чарівного лісу Зоря сиділа біля тихого озера. 

Місячне світло ковзало по воді, немов срібний шовк. 

Світлячки кружляли навколо неї, але сьогодні вона майже не помічала їх. 

Її думки були далеко. 

Там... 

За межею. 

У світі людей. 

— Чому саме він?.. — прошепотіла вона. 

Озеро не відповіло. 

Лише легкі хвилі розійшлися по воді. 

Перед очима знову постав Дух Лісу. 

Його слова звучали так само чітко, як тієї ночі. 

"Без дурниць, Берегине..." 

"Ліс уже вибрав за вас..." 

"Якщо людське серце стане дорожчим за ліс..." 

Вона заплющила очі. 

— Ні... 

Цього не станеться. 

Я не маю права. 

Та саме в цю мить перед нею постало обличчя Ігоря. 

Його розгублений погляд. 

Його щира усмішка. 

Його голос, коли він запитав: 

"Ти повернешся?" 

Зоря різко підвелася. 

Наче хотіла втекти від власних думок. 

Ліс одразу відчув її неспокій. 

Листя зашелестіло. 

Нічні квіти повільно схилили свої голівки. 

Навіть світлячки літали нижче, ніж зазвичай. 

Наче намагалися заспокоїти свою Берегиню. 

— Не можна... — тихо сказала вона сама собі. 

— Я не повинна думати про нього. 

Але серце не слухало. 

Воно вперше за багато століть жило власними законами. 

І десь далеко, за межею чарівного лісу, юнак дивився на той самий місяць... 

Навіть не здогадуючись, що тієї самої миті Берегиня теж підняла очі до неба. 

І хоча між ними були два різні світи... 

Місяць для них був один.