Глава 2*

ГЛАВА 2. ЛІС, ЩО НЕ ДОЗВОЛЯЄ ПОВЕРНУТИСЯ. 

Вона не зникла, коли Ігор кліпнув. 

І це було перше, що зламало його уявлення про реальність. 

Усе в житті Ігоря мало просте пояснення: ніч — це темрява, ліс — це дерева, страх — це вигадка. Але вона стояла перед ним так, ніби світ не питав дозволу, щоб змінити власні правила. 

— Ти не мав заходити так далеко,нічний ліс приховує в собі багато небезпек — сказала Зоря тихо. 

І вперше в її голосі з’явилося щось інше. 

Не байдужість. 

Тривога. 

Позаду Ігоря щось хруснуло. 

Він різко обернувся — але там була лише темрява між стовбурами. 

А потім… темрява відповіла. 

Ледь помітним рухом. 

Ніби ліс дивився у відповідь. 

— Тут… є хтось ще? — прошепотів він. 

Зоря не відповіла одразу. 

Вона ніби слухала не його, а сам ліс. 

— Тут є все, — сказала вона нарешті. — І те, що ти бачиш… і те, що тобі не дозволено бачити. 

Світлячки раптом розлетілися в різні боки. 

Наче щось їх налякало. 

І повітря стало холоднішим. 

Ігор відчув, як шкіра вкривається мурашками — не від холоду, а від відчуття, що за ним спостерігають. 

— Тобі треба йти, — сказала Зоря різкіше. 

Вона вперше виглядала не як легенда. 

А як жива істота, яка боїться. 

— Я не знаю дороги назад, — відповів він чесно. 

І в цю мить ліс ніби підтвердив його слова. 

Десь далеко між деревами зник останній натяк на стежку. 

Зоря закрила очі. 

На секунду її постать стала менш чіткою, ніби вона сама була частиною туману. 

— Ліс не відпускає тих, кого помітив, — прошепотіла вона. 

— А ти? — Ігор зробив крок ближче, сам не розуміючи чому. — Ти теж не можеш піти? 

Її очі відкрилися. 

І в них він побачив те, чого не очікував. 

Самотність. 

Глибоку, давню, майже нескінченну. 

— Я не ходжу з лісу, — сказала вона. — Я ним дихаю, я його частина. 

Між ними зависла тиша. 

Але це вже була інша тиша. 

Не порожня. 

А наповнена чимось невимовним. 

Ігор не повинен був цього робити. 

Але він зробив крок ближче. 

Світ навколо ніби затамував подих. 

— Тоді чому ти зараз тут зі мною? 

Зоря здригнулася. 

Ледь помітно. 

Наче питання торкнулося того, що мало залишатися недоторканим. 

— Бо ти… не такий, як інші, я відчуваю твою душу — сказала вона тихо. 

І цього було достатньо, щоб ліс навколо став ще уважнішим. 

Наче почув. 

Десь у глибині дерев щось повільно рухнуло. 

Не тварина. 

І не вітер. 

Щось старше. 

І значно менш доброзичливе. 

Зоря різко повернула голову в той бік. 

— Вони відчули тебе, — прошепотіла вона. 

— Хто? 

Вона подивилася на нього так, ніби вагається, чи має право сказати правду. 

— Ті, хто охороняє межу. 

Пауза. 

— І ті, хто не хоче, щоб ти залишився живим у цьому лісі. 

І вперше Ігор зрозумів:
він не просто заблукав. 

Він перейшов межу, яку не показують на жодній карті. 

І тепер назад дороги може не існувати. 

Але найстрашніше було не це. 

Найстрашніше було те, що поруч із ним стояла вона, дівчина краса якої не зрівняється ні з чим, його серце тремтіло поруч, з незрозумілим почуттям якого він ще ніколи не відчував і не знав, і він зовсім не хотів іти звідси без неї. 

Та вона знала що ліс її не відпустить, вона мусить оберігати ніч у ньому  своєю магією, щоб світу не відкрилося те, що було приховане віками .