Глава 5

Катерина

В такій незвичній, майже повній тиші я закінчувала збирати речі. Було дивно не чути дитячого гомону  та повчань старших або вчителів. Але діти сьогодні залишилися вдома. А більшість дорослих роз'їхалася або так само збиралася, щоб вже за кілька годин поїхати звідси. І швидше за все  назавжди.  На щастя,  так і не встигла розпакувати  дві валізи, тому зараз мала менше клопоту. 

Як виявилося, для щастя потрібно не так багато! Але мені було сумно, і щось огидно шкреблося всередині. Я точно сумуватиму за всім цим, а найбільше за дітьми. Мені тут було  не легко. Перші дні і навіть тижні були шалено складними. Але я увійшла в ритм, вивчила мову, культуру, і напевно, навіть закохалася в це місце зі своїми правилами та порядками. Мені знадобилося багато часу. Але тепер я точно знаю, що не існує  ані поганих, ані хороших місць —  всі вони особливі по-своєму, зі своїм шармом, звичками та людьми. 

Позаду почувся шурхіт, і до палатки зайшов Максим, обірвавши мої думки. Я була невимовно рада його бачити. Але ще більше була здивована.

—   Привіт, я бачу, ти майже готова. Це добре. Але не поспішай так! — На його обличчі розпливалася щира посмішка, і я теж розпливлася в такій самій.

—   О, привіт! —   я звісно була готова, що мене звідси заберуть, але бачити його тут так несподівано… — Ти теж їдеш додому?

—   Ні, ніхто не повертається до України. Принаймні поки що. Я зміг домовитися: ти їдеш зі мною. Але до вечора ми ще тут затримаємося. Бо з транспортом тут біда, як ти вже мабуть, помітила. Машина, що мене привезла, поїхала до міста і приїде лише ввечері.

Всередині вирував шторм! Я була рада не їхати додому, хоча вже морально підготувалася до цього. Але з іншого боку я сумувала за батьками. Встигла навіть уявити нашу зустріч і мамині сльози, що були б обов'язковими. Проте точно знала, що ще не готова повернутися додому. Мої рани ще достатньо не загоїлися, щоб знову їх дерти.  А ще тут я почувала себе потрібною.  Ніхто не робив висновки про мене за зовнішністю. І час спливав зовсім по-іншому. Люди тут були щирими та відвертими, і, не дивлячись на злидні, вони були набагато щасливішими за мене та й більшість людей на Землі.

З Максимом ми обійнялися, як добрі друзі, і лише зараз за щирою посмішкою я побачила втому та виснаження чоловіка.

—   Я б сказала, що ти маєш гарний вигляд, але це не так. В тебе все добре?

Чоловік заглянув мені в самісінькі очі, все ще посміхаючись, але вже скоріше вимучено, ніж щиро. 

—   О так, звісно, це все дорога. Ти ж,  як ніхто інший знаєш, наскільки вона важка.

—  Принаймні в тебе класна, рівна засмага, —  спробувала я пожартувати, але це було точно зайвим. Бо вийшло не смішно! А ще тепер я точно знала, що Макс не вміє брехати. Та допит влаштовувати не збиралася. Мовчки запропонувала сісти на крихітну постіль, яка була всі ці тижні моєю.  І він сів настільки близько, що мені стало некомфортно. Ми обоє продовжували мовчати ще якийсь час. Хоча в голові крутилася купа думок, запитань. Я просто мовчала. Було приємно знаходитися поруч з людиною, з якою мовчання так само приємне, як і розмова.

Ми б і далі мовчали якби не зайшла Зоряна за своїми речами. Вона таки їхала додому. Мені було прикро, що все так швидко. За цей час ми встигли потоваришувати. Я б навіть сказала, стати справжніми подругами. Чи прижилась би я, якби не її допомога, підтримка, посмішка та добре серце?  Навіть різниця у віці та відмінність різних національностей не завадили  мені полюбити цю людину. Думаю, кожного разу при згадці про неї всередині щось щемитиме, і приємне тепло від спогадів буде розливатися в душі. Я визнаю, що була не дуже розумною, приїхавши сюди так швидко і не продумавши майже нічого. Зате напхавши у валізи повно дрантя, в якому хіба курей смішити. Я не вміла нічого і точно не була готова до польових умов життя. Але Зоря поступово та наполегливо вчила та допомагала мені мало не щодня. Я була її ще однією ученицею, а вона для мене порадницею, подругою і жінкою, що тут  в цих  умовах ніби замінила мені матір. Вона завжди була готова підтримати словом, допомогти або порадити. Ми могли попліткувати біля вечірнього вогню, довго сидячи під палахкотіння вогняних язиків, розмовляючи, аж поки не згасали останні жаринки. Я була щиро рада та невимовно вдячна долі за знайомство з цією жінкою.

Ми обмінялися адресами на клаптиках паперу, номерами телефонів, і обоє, плачучи та довго обіймаючись, прощалися з надією та вірою в серці, що зустрінемося знову.

Максим терпляче та з розумінням  чекав осторонь. Він  не заважав та не намагався влізти в нашу сльозливу розмову. За це я була  окремо вдячна йому. І лише коли Зорька вже виходила з валізами та сумками на вулицю, він помахав рукою, прощаючись, а потім взявся допомогти. Вони вдвох вийшли. 

А я   обтерла рушником обличчя від сліз, змочила руки водою, що стояла у глечику, та зволожила обличчя. І все-таки вода має чарівну здатність освіжати та заспокоювати. Коли Максим повернувся, я була відносно спокійна. Він пильно дивився на мене. У його погляді не було ні осуду, ні висміювання моєї слабкості, лише розуміння і підтримка.

— Ну що, ти готова? Там вже збираються люди.

Я глянула на нього з нерозумінням. Але він пояснив, що місцева громада вирішила влаштувати проводи тим, хто ще залишився. Вони розпалили багаття, зібралися докупи і будуть раді нас бачити.