Глава 4

Катерина

Наступного ж дня я примудрилася мало не втопитися під час миття в тому самому славнозвісному “душі” між двох скал. Слава всім святим, що таки вдалося вчепитися за якийсь невеликий виступ і вберегтися від удару головою об гострий шматок скали. Правда, я добряче подерла лівий бік, ногу, руку, та аж під ребром. Зоряна, побачивши рани, коли я переодягалася, почала голосно сваритися. І  побігла шукати лікаря. Я вдячна Богу, що обставини склалися так, що лікар не встиг поїхати і вчасно обробив подряпини. Боюся навіть уявити, чим все могло б скінчитися.

 Я завжди знала, що не надто мені таланить, але щоб настільки… Просто таки ображаюся на свою карму за такі вибрики. Перший час рани добряче боліли. Спати було важко і дихати теж. Але все потроху затягнулося.

Перший тиждень був найважчим, бо все, що оточувало було чужим і незвичним, а довкола жодного знайомого обличчя. Все ускладнювала й постійна спека та сморід, який відколи приїхала, нестерпно бив у ніздрі,  переслідуючи усюди. Та з часом і я звикла до нього, аж поки не перестала помічати.  Річ у тім, що місцеві тримали домашніх тварин, але ні сараїв, ні навіть загорож не було. Вся ця худоба просто бігала поселенням. Просто серед дня я легко могла зустрітися з бараном чи втікати від агресивного півня. 

Тут у людей своє уявлення про ведення господарства, як і про життя, любов, дружбу та виховання дітей. Мене з самого початку не переставало дивувати їх відношення один до одного та до інших. Вони важко працювали і привчали до такої ж праці і своїх дітей. Бережно ставилися до традицій та вірили в силу природи. При цьому спокійно ставилися до своєї бідності. А те, що мали, готові були розділити з тим, хто потребує. Тут ніхто не заглядався на чуже добро і не прагнув присвоїти чужу тварину. Ці люди нічого не знали про сучасні методи виховання дітей. Але все одно давали їм свою любов. Показували та розказували про світ, в якому народилися і жили самі. В цьому був свій зміст та своя філософія.  Люди тут, не дивлячись на бідність, були набагато більш відкритими і чесними, ніж звичні мені. Та залюбки приходили на допомогу. Я ж, звикла до безупинного гомону великого міста, де кожен живе, розраховуючи лише на себе. Тому важко давалося приймати доброту та щирість цих людей. Але прийнявши, відчула, як щось всередині мене змінилося назавжди!

З дітками теж було непросто. Першим випробуванням стала мова… Мало хто знав англійську. Більшість жителів розмовляла  місцевою говіркою, якої я зовсім не розуміла. І справа не втому, що я не готувалася перед від'їздом. Звісно я трохи погарячкувала з рішенням, але ж не настільки. Вдома, крім основної роботи - викладання, певний час я працювала онлайн з однією установою, для якої перекладала документи з англійської. Це був партнер компанії “Подаруй дітям знання”, яка і привела мене сюди. Пропозиції від них і раніше отримувала, але тоді в мене було власне життя, коханий, його пропозиція. І все було добре, поки проблеми  не скотилися сніжною лавиною і не впали мені на голову.  Пробувала жити з цим, але не змогла. Тоді я і вирішила втекти. Сильно здивувала компанію своєю заявкою, зміною своїх планів. Але пояснила ситуацію, і компанія навіть надала допомогу зі швидким оформленням паперів, щоб уникнути багатомісячного бюрократичного квесту та значних втрат часу. Спочатку планували відправити мене у куди більш цивілізоване місце. Моє завдання було вчити арабську. Хоча й англійську там непогано розуміли. Але доля внесла свої корективи. І мене відправили туди, де був дуже великий брак кадрів. Мовляв, ти ж молодчина, впораєшся. А я, як телятко,  погодилася. Хто ж знав, що буде так складно..

Та я з дитинства була впертою, і якщо вже поставила мету, то мусила її досягти. А якщо доля тебе занесла на край цивілізації, то тут вже геть без варіантів. 

На перших етапах було по-справжньому жахливо і соромно, бо я використовувала суржик всіх  знайомих мені мов і жестикуляцію. Але поступово таки вдалося навчитися висловлювати у двох словах власну думку та частково розуміти, коли до мене звертаються інші. Дуже допомогла моя схильність до вивчення іноземних мов. В голові я вже мала чітко вироблений план і послідовність дій.

Довгий час були проблеми з вимовою. Але  Зоряна взялася допомагати, і я за це їй невимовно вдячна. В якийсь момент я увійшла в азарт, і навчання стало справді цікавим.  Вдень я проводила заняття, тим самим практикуючи мову. А вночі я вчила слова та правила, поки очі не починали лізти на лоба від втоми та поганого освітлення. 

Живучи разом, ми із Зоряною добряче потоваришували. Вона, як виявилося, теж починала знайомство з культурою та мовою майже з нуля.  Її досвід був мені дуже доречним. А ще вона поділилася кількома старими записниками, що вела раніше. І справа пішла швидше. Тому і кажуть, що “вдвох і батька бити легше”.

Незабаром я змогла пояснити дітям, що слід робити, чим ми будемо займатися. Змогла частково перекладати англійські вислови, відповідати на елементарні запитання.

Дітей було багато. Вони були всі різного віку. Декотрі з них були ой які норовливі, а інші просто потребували ласки та любові. Більшість з них за своєю поганою поведінкою ховала страх, невпевненість та переживання. Хтось так реагував на втрату одного або і всіх членів сім'ї. Мені подобалося дарувати їм щастя та любов, але на жаль, цього було мало. Я любила залишатися з ними після занять, поспілкуватися, погратися чи просто в тиші посидіти. Якщо у когось погано виходило засвоїти матеріал, я повторювала з ним ще раз. З часом сама почала дивуватися своїй терплячості та витримці, а головне невичерпному потоку сил. На щастя, тут не було жорстких рамок та навчальних планів, як у наших школах. Хоча час від часу на заняття приходила Джулія. Проте і я, і діти щиро раділи її приходу. Вона завжди приносила ласощі для малечі та теплу посмішку для мене. Під час занять жінка підбадьорливо кивала головою та робила якісь нотатки у блокноті. По закінченню заняття Джул спілкувалася з дітьми, ми трохи розмовляли щодо рівня знань, вона ділилася своїми враженнями чи давала поради.