Глава 3

Катерина

 Максима розмістили, напевно, в одному з тих наметів, що з іншого боку вулиці. Джулія казала, там живуть чоловіки, яких тут лише троє. Мене ж жінка-координатор провела до маленького намету, а потім трохи збентеженим голосом сказала,

— Катерино, це ваш дім на кілька наступних місяців. Я працюю над тим, щоб знайти краще житло для Вас і всіх цих людей. Але зараз, на жаль, це все, що я можу запропонувати. Я із задоволенням відправила б Вас в більш цивілізоване місце, якби не гостра потреба у викладачах для тутешніх дітей.

— Я дуже вдячна вам за все! Не хвилюйтеся, я впевнена, тут є все, що необхідно для проживання. А щодо комфорту, думаю, з часом я зможу звикнути. —   Вирішила, що думатиму про умови проживання вже після того, як відісплюся і відійду від важкої дороги. Зараз я була вдячна і за те, що на вулиці не доведеться ночувати.  Не хотілося, щоб ця чудова жінка засмучувалася!

Джулія на цей порив філософії нічого не сказала, лише мовчки піджала губи. Ми попрощалися біля входу в моє нове житло, і я зайшла  всередину. Намет був двомісний, але маленький. Схожий на військовий.  Але у фільмах такі виглядають більшими. Біля двох паралельних тентових стін, просто на траві, стояли маленькі одномісні розкладачки. “Чудово, принаймні я не буду сама”. Між ліжками стояв невеликий, теж розкладний стіл, на якому вже стояли деякі речі та посуд. Біля столу стояв єдиний в кімнаті стільчик. З кутка виблискував від тьмяного світла лампи великий глечик, заповнений водою до країв, мабуть, для вмивання.

Я нарешті  затягнула з вулиці  третю валізу, яку там залишив Максим, що допомагав мені всю дорогу. А я навіть примудрилася забути подякувати.

Я просто склала валізи одна на одну біля ліжка та відкрила верхню.  Дістала звідти свіжу футболку та спортивні штани вільного крою. Пожалкувала про те, що не спитала у Джулії, де знаходиться душ, але тішила себе тим, що “Ранок вечора мудріший”. Завтра я обов'язково знайду час розібратися в усіх побутових  моментах.

Потягнулася, глибоко вдихнувши, і присіла на самий краєчок ліжка. Все тіло ломило від втоми, очі злипалися. Але головний біль і нудота майже минули. Знов згадала про Максима. Дивного, але доброго чоловіка. Він дуже допоміг, а я навіть не подякувала і не попрощалася. А  завтра вранці він поїде, і навряд чи ми побачимось ще коли-небудь. Я змусила себе встати з ліжка і спробувати знайти його.  Якщо не знайду, ну що ж, принаймні буду знати, що спробувала, і не мучитимусь докорами совісті.

 Я вийшла з розпеченого за день намету в трохи прохолодніший вечір. Пройшла біля кількох таких самих “апартаментів”, як у мене. Хоча всі вони були різні за розміром та кольором. На вулиці не було нікого. А в гості до незнайомців вдиратися було б не виховано. Я не знала точного часу, але було темно —  більшість скоріше за все вже спала. Хоча де-не-де з щілин пробивалося світло, та доносилися приглушені голоси.

— Чудово, ти спізнилася,  давно час  спати, —  прошипіла тихо до самої себе. 

Вже поверталася, коли біля одного з наметів побачила людську тінь. Підійшла ближче - і це виявився Макс! Він сидів на лавці, підпираючи двома руками голову і затуляючи очі. Не відразу помітив мене, напевно не чув, як я підійшла. Тому довелося штучно прочистити горло, щоб привернути його увагу. Чоловік різко випрямився, серйозним поглядом подивився у мій бік. Але побачивши мене, його суворі риси трохи пом'якшали. Якусь мить ми перебували в тиші, що окутувала все довкола. Я вже вкотре підмітила, що поруч з цим чоловіком тиша була спокійною, а не натягнутою. Та я була змушена обірвати свої думки і тишу.

— Я шукала тебе, щоб подякувати за допомогу. — В його погляді з'явилася цікавість, а я продовжила. — І просто за те, що склав мені компанію в дорозі. Не знаю, чи побачимось ми ще коли-небудь, але я щиро рада знайомству.

— Я теж був радий… —   Коротко, але м'яко сказав чоловік. Зараз в його голосі було стільки м'якості, що я аж здивувалася.

— Ну що ж, я тоді піду, успіху тобі!

— Постривай, Кать, дай свій номер!

— Що? Не відразу розуміючи, про що він.

— Ну ти ж взяла з собою телефон, дай мені свій номер про всяк випадок! Ти ж купила сім-картку місцевого оператора?

Я дивилася на нього, як баран на нові ворота. Втомлений мозок працював повільно, але потроху почало доходити. І тут я зрозуміла, наскільки сильно затупила. Геть з голови вилетіло. Я мала відразу по прибутті в Луанду купити сім-картку місцевого оператора, але просто забула. Я, здавалося, на час подорожі забула про телефон.

Я не могла з себе і слова видавити. Тому лише заперечно покачала головою, показуючи, яка я безголова, і що мені тут не місце. Макс глянув на мене, як на ідіотку, а потім попросив почекати, зайшов до намету, а вже за мить вийшов з розібраним мобільним в одній руці, і сім-карткою — в іншій.

— Візьми, бо тут ти її точно ніде не купиш. Вона поповнена на шість місяців. Сподіваюся, приїхавши до містечка, зможу там знайти та купити іншу.

Мені було незручно її брати. Я була збентежена і знов безмежно вдячна. Відмовитися теж не могла, бо без неї не матиму можливості телефонувати додому.

— А як же ти? Що буде, якщо не вдасться купити іншу? Як телефонувати будеш додому?

Максим знизав плечима, а потім додав.

— Не хвилюйся я дам собі раду, та і сімку купив швидше для відчуття безпеки. Вдома ніхто не чекає мого дзвінка.

— Я безмежно вдячна, ти просто врятував мене! Від смерті через хвилювання або від рук моєї матері, по приїзду. Ну, ти зрозумів? Вона власноруч придушила б мене, якби я їй рік не телефонувала. — Я була вже спокійніша і безмежно вдячна, чому б і не пожартувати? Але чи до кінця це було жартом?

Він посміхнувся, а я від вдячності обійняла його та по-дружньому чмокнула в щічку. Ми коротко попрощалися. Я щаслива та вдячна попрямувала до намету.

 Він вже не був порожнім, як раніше. На своєму ліжку сиділа жінка середніх років слов'янської зовнішності. Вона мала русяве довге волосся, зв'язане у хвостик, яке трохи вилося та неслухняно вибивалося з-під резинки. Зелені очі та приємну посмішку, якою вона посміхнулася до мене коли помітила та привіталася англійською. А потім запитала, звідки я приїхала.