Глава 2

Катерина

Хтось кілька разів штурхнув мене в бік, і я прокинулася. За вікном був світанок, а поруч сидів Максим.

—  Прокинулась, чудово, скоро приїдемо до порту! 

Голос був спокійним, але мені здалося, що чоловік чимось невдоволений. Протерла сонні очі й глянула на нього.

—  Дякую, тільки й змогла  видавити  з пересохлого горла! 

Прибрала сплутане волосся з обличчя і намагалася не думати  про зовнішність. Сподівалася, що дала можливість подрімати і йому,  але він вже мовчки дивився у вікно. Я давно не їла. Від голоду навіть голова почала боліти,  вже мовчу за шлунок, який нестерпно зводило. 

Десь хвилин за п'ятнадцять ми і справді були на місці. Людей тут було куди менше, і якось навіть тихіше. Біля порту була маленька забігайлівка, чимось схожа на ту, що в аеропорту. Така сама безлика та занехаяна. Але огида та відраза швидко відступили перед голодом. В  животі прокинулася справжня чорна діра. Здавалося, якби замість подвійної порції рису переді мною поклали порося, то я б злопала і його.. Але це дороге задоволення, а враховуючи, що я перед дорогою добряче витратилася, доведеться  обмежуватись сірим  рисом зі спеціями та ще шматочком чогось. Було так гостро, що і смак  не відчула. Але шлунок  напхала, і залишилася цілком задоволеною. Після сніданку і головний біль минув швидко. В туалеті тієї ж таки забігайлівки я змогла почистити зуби та розчесати волосся, змінити футболку. Босоніжки добряче муляли, але інша пара взуття була десь на дні. Тому довелося просто змиритися.

А ще я таки заслинила сорочку Максима. Але він нічого не сказав, лише змінив її на свіжу. Зараз він сидів навпроти, і ми чекали річковий пароплав, що відвезе нас вверх за течією річки.  Вигляд мій супутник мав кращий за вчорашній, отже, в дорозі теж відпочив. Але продовжував мовчати і пити щось зі склянки. 

Джулія зустріла ще двох приїжджих і трохи поодаль розмовляла з ними. Мені здалося, що цю врівноважену спокійну жінку не може збентежити нічого і втомити також. Мабуть, коли так живеш якийсь час, звикаєш. Взагалі люди звикають до всього. 

Ми ще трохи посиділи мовчки. Я, збоку спостерігаючи за Джулією і намагаючись не пускати дурних думок в голову.  А Максим просто із заплющеними очима.  

Паром приплив досить швидко, але настрій покращився не надовго. Бо далі була довга жахлива дванадцяти годинна дорога, в порівнянні з якою весь попередній шлях видався легкою, захопливою прогулянкою. 

Ненавиджу воду, а особливо плавати по ній.  Річ у тім, що в мене якась там хвороба, а згадала, морська, чорт би її забрав. Про це я дізналася, коли єдиний раз у житті, ще в дитинстві, потрапила на туристичний круїзний лайнер. Тоді як і тепер всю подорож мучилася від нудоти та власне блювала. І ніякі ліки мені не допомагали. Батькам тоді довелося зійти на найближчому березі та відвезти мене до дому. Почувши про подолання частини шляху водою, я наївно вмовляла себе і сподівалася, що зараз буде краще, ніж тоді. То ж було давно. Але дива не сталося. Я,  похитуючись в такт хвилям, сиділа на старенькій палубі, та забруднювала воду. Спробувала заснути всередині на своєму місці, але все було марним. Тому вийшла на вулицю. Тут принаймні було вдосталь повітря. Але підозрюю, що вже  згоріла, бо безжально припікало сонце. Біля мене тихо присів Максим. А мені стало так соромно, що хоч у воду стрибай.

—   Я можу чимось допомогти, може ти взяла якісь ліки?

—   Дякую за увагу, але боюся нічого не допоможе, шкода було грошей витрачених на їжу. 

Він продовжував мовчки сидіти біля мене, і я почувалася незручно.

—   Думаю тобі не слід тут знаходитися, та все це бачити.

—   Так?! Пробач! —   Максим знітився чи не більше за мене. Скочив з місця та, не обертаючись, попрямував досередини. Лише почула голос вже з того боку:

—   Якщо знадоблюся, поклич мене!

Я посміхнулася до води. Було приємно знати, що навіть тут, на іншому кінці світу, є хтось, хто хвилюється про тебе або хоча б вдає занепокоєння…

Не знаю, скільки так просиділа в якомусь заціпенінні та своїх думках. Але з нього мене вирвали чиїсь руки, точніше тоненька накидка, якою Максим закрив голі, обпечені плечі. Я вдячно посміхнулася, загортаючись щільніше.

На горизонті ховалися останні проміння сонця. Вітер гуляв, вільно і швидко піднімаючи хвилі та неприємно обдуваючи холодним подихом. Хоча коли він спинявся, в повітрі ще відчувалося тепло.

—  Тобі вже краще? — Запитав чоловік.

—   Так, думаю, краще. Нам ще довго пливти?

—   Десь пів години. 

 Я глянула на нього та жестом запропонувала сісти поруч. Якийсь час ми просто мовчали. Він дивився на темні хвилі, що ховали останні промені сонця, а я на нього. Обережно, так щоб не виказати себе навіть подихом. Чорне хвилясте волосся, що падало в очі, приховувало втомлений погляд. Легка триденна щетина робила чоловіка на вигляд старшим та суворішим. На носі кілька веснянок  видалися дитячими і до смішного недоречними. Максим повернувся до мене, а я не встигла сховати свої очі. Присоромлено зашарілася, але від його погляду щось тепле розлилося всередині. Таке відчуття буває, коли в зимову пору змерзнеш і грієшся потім гарячим чаєм. Щоб зм'якшити незручну паузу, я запитала,

—   Що спонукало тебе наважитися поїхати так далеко?

—   Не знаю … 

А потім довга тиша і задумливий погляд в нікуди. Якийсь час я чекала відповіді. А потім просто сиділа, колупаючись у собі і намагаючись роздивитися природу на березі. Але було далеко і темно. Коли Максим продовжив, я здивувалася. Минуло багато часу, і я вже нічого не чекала почути відповідь.

—   Я народився в невеличкому селі, яке з часом ставало дедалі менше. І, скільки пам'ятаю себе, ніколи не почувався там комфортно, не було почуття рідного дому. Мені не подобалося, коли на мене тиснули, вимагали бути як усі. А що ці “усі” могли мені дати? Знання про важку та невдячну роботу на полі, а ввечері чарку-другу? Щоб залити мрії та амбіції, виконати які не вистачило сміливості. А коли я повернувся з університету, і мене зацікавили комп'ютери, я став геть "пришелепкуватим", на їх думку. На мене косо дивилися в магазині, дехто навіть  не вітався.