Глава 1

Катерина

Чи могла я хоч колись у найсміливішому польоті фантазії уявити собі, що доля занесе мене на інший кінець земної кулі? І не просто куди-небудь, а в найбільшу та одну з найбідніших країн світу та Африки — Нігерію. Ні, мене до такого точно ніхто не готував, проте це було добровільне рішення. 

Місяць тому у відчаї та траурі за коханим нареченим Тимуром я вирішила втекти від себе та всього, що було мені знайомим. Всього, що  нагадувало про щасливе минуле і омріяне не менш щасливе майбутнє. Найкращим, як здавалося, рішенням виявилася добровольча місія "Подаруй дитині знання", до якої вже певний час проводився набір волонтерів. Мене довго не полишала нав'язлива думка зникнути, сховатися від усіх. Аж поки  після багатьох безсонних ночей я таки не наважилася на цей крок.

Платили добре, контракт на рік. Ніхто й не приховував, що умови скоріше за все залишатимуть бажати кращого. Але мене тоді  не зупинило б навіть сусідство зі слоном в одній кімнаті. Звісно коли почуття охололи, я пожалкувала про таке своє рішення, але виходу вже не було. 

І ось настав цей день, ну майже. Бо з новин дізналася, що через погодні умови все повітряне сполучення припинено. Зателефонувала в компанію перевізника. Там підтвердили, що мій рейс скасовано щонайменше на сорок вісім годин. Думки про можливість перебування в аеропорту стільки часу виявилися  не найяскравішими.  От талановита ж!             Всі валізи спакувала ще кілька днів тому. Батько продовжував вперто мовчати, а мати метушилася по хаті. Вона вже й плакала, й за серце хапалася, навіть невдало непритомніла. Тоді ми з татком і розкусили її. Лише тоді зрозуміла, що всі спроби марні і вирішила допомогти з останніми приготуваннями. Я не винуватила її у дурній поведінці. Знала, як їм обом болить від того, що єдина дочка, опора та надія, їде не зрозуміло куди та для чого. Та я теж була впертою, як татко, і майже ніколи не зраджувала прийнятих рішень. Що ж нічого не залишалося як очікувати. Час, як завжди буває у такі моменти, плив повільніше, ніж зазвичай. Я вже встигла попрощатися з усіма подругами, яких у мене було аж дві. Залишилася лише одна людина, точніше місце, куди мала піти попрощатися… з Тимуром.

По щоці скотилася одинока сльоза, а всередині зрадницьки защемило. Хто б міг подумати, що перспективний молодий лікар не зможе собі допомогти? Але рак мозку у світі, на жаль, не лікується.

   Він зробив пропозицію руки та серця після трьох років з дня знайомства. А через тиждень, вночі, його забрали до лікарні з жахливим нападом. Лікарі винесли жорсткий безапеляційний вирок. І вже за сім коротких місяців коханого не стало. Я була поруч з ним до останнього подиху.

Накинула легку джинсову куртку, взяла ключі від старенького батькового авто і поїхала на кладовище до нареченого. Там  більше не стримувала сліз. Я плакала через смерть дорогої людини, через розбиті мрії та сподівання, через весільну сукню та церемонію, яка ніколи не відбудеться. Та найлютіше пекли сльози зради та думки про дитину від іншої. Про це я дізналася лише після його смерті. По закінченню похоронної церемонії підійшла жінка, молода вся у чорному, відвела мене у бік та кількома словами описала ситуацію. А я не могла нікому розповісти. І накричати більше не було на кого, бо винуватець лежав у сирій землі.

Скоріше за все це мій останній візит до нього. Я прощалася з цією сторінкою свого життя і з ним назавжди.

          ***

Восьма ранку. Аеропорту “Київ - Жуляни”. Тут, як завжди, повно людей із сумками та валізами, і я не виняток. Спілкуються між собою: хто пошепки, а хто  міг би і тихше. Зайнявши три місця збоку, я нервово  час від часу поглядаю на годинник. До початку посадки на рейс ще купа часу, а я не можу знайти собі місця. Проте від хвилювання трохи відволік і заспокоїв процес реєстрації, здачі багажу та митний контроль. 

Дотепер розсіяний погляд натрапив на молодого чоловіка в зношеному одязі: розтягнута чорна кофтина, блякла від часу, потерті штани кольору хакі, чорні не нові кросівки. Біля нього стояла невелика запорошена дорожня сумка. А він міряв кроками простір: три кроки туди, три  назад. Нервував, так само як і я. Змогла роздивитися його детально: чорне волосся, сірі, як хмари перед бурею, очі. Нервово покусував нижню губу та про щось думав - у  голові промайнула думка, що напевно, теж від когось або чогось втікає.

Материн голос змусив мене перервати свої думки та озирнутися в її бік. Вона була ще далеко, але щось кричала точно до мене. Поруч зі мною сидів тато, і ми лише переглянулися, бо нам однаково сильно подобалася тиша. Тиша, яка мамі здавалася недолугою та незручною, яку слід було обов'язково заповнити порожніми балачками.

В руках вона несла три одноразові склянки з паруючою рідиною. Кава мала приємний аромат та смак гіркий, просто як моє життя. Бездоганне, якщо глянути стороннім поглядом, і огидне, якщо пожити в моїй шкірі.

—   Ох, я поки дійшла з того генделика, пальці пообпікала. І вся облилась - тепер схожа на порося. — Показала вона на крихітну, майже непомітну, пляму на світло синіх джинсах, що так їй личили. 

Я посміхнулася співчутливою посмішкою та мовчки забрала каву з її рук. Подякувала, зробивши ковток, хоч на смак то була справжня гидота, але принаймні гаряча. Мама у відповідь посміхнулася мені одними губами.  Очей посмішка не торкнулася - там був лише сум та туга. Я  посунулася до неї ближче та, попри незручність, обережно обійняла  за широку талію.

—   Не хвилюйся ти так, я ж їду туди лише на рік. Буду за можливості телефонувати чи писати.

—  Кать, ти ж мене залишаєш зовсім одну, що я робитиму?

—   В тебе є я! —  Озвався досі мовчазний тато.

***

Максим

Максим — простий сільський хлопець. Він був з тих людей, які люто ненавидять своє місце в житті. І місто де живуть, і людей, що оточують. Та мріють лише про можливість втекти від своїх витоків. Йому вже майже тридцять, але він так і застряг в Богом забутому селі без роботи та можливості чогось добитися. З жінками теж не склалося. І десь у душі він навіть радів, що з Ганною, першою його дружиною, не було дітей.