Місто, яке забуло сонце

Глава 3. Те, чого не повинно бути

 

Третій удар дзвону пролунав десь за стінами обсерваторії.

Міра здригнулася.

Золотаве світло всередині механізму згасло так само раптово, як і з'явилося. Шестерні зупинилися. У приміщенні знову запанувала темрява, порушена лише тьмяним світлом переносного ліхтаря біля дверей.

На столі лежав кресленик із новим написом.

«Перший бар'єр пошкоджено».

Міра перечитала слова, сподіваючись, що вони зміняться, якщо подивитися на них іще раз.

Не змінилися.

— Що це за дзвін? — запитала вона.

Еліан уже складав папери до старої шкіряної сумки.

— Нічна перевірка пам'яті. Щовечора міські системи перевіряють, чи не з'явилися відхилення.

— Відхилення?

— Спогади, яких не повинно існувати. Імена, що не збігаються з реєстрами. Події, які люди пам'ятають, хоча офіційні записи стверджують, що їх ніколи не було.

Міра подивилася на годинник у своїй руці.

— І це нормально?

— Тут — так.

— А в інших містах?

Еліан завмер лише на мить.

— Не знаю.

Вона помітила його вагання.

— Ти постійно говориш, що не знаєш. Але водночас поводишся так, ніби знаєш набагато більше за мене.

— Це тому, що я знаю більше про те, чого не варто робити.

— Наприклад?

— Не торкатися механізмів, які прокинулися після двадцяти років мовчання. Не показувати незнайомцям документи, що суперечать історії міста. І не стояти посеред старої обсерваторії, коли система проводить перевірку.

— Чудово. Може, наступного разу ти попередиш мене про це до того, як приведеш сюди?

— Наступного разу я постараюся.

— Ти нестерпний.

— Мені вже казали.

Еліан зачинив сумку й попрямував до виходу.

Міра не рушила з місця.

— А якщо ми підемо, що буде з написом?

— Нічого. Він залишиться тут.

— А якщо його знайдуть?

— Тоді хтось поставить запитання.

— І це погано?

Еліан обернувся.

— У цьому місті поганим може виявитися не саме запитання, а те, що станеться з людиною, яка наважилася його поставити.

Міра хотіла заперечити, але в цю мить дзвін пролунав знову.

Цього разу — лише один удар.

Годинник у її долоні відповів тихим клацанням.

Еліан миттєво повернувся.

— Сховай його.

— Чому?

— Міро, зараз!

Вона засунула годинник у кишеню. Еліан загасив ліхтар, і вони обоє завмерли в темряві.

За дверима почулися кроки.

Не однієї людини. Кількох.

— Перевірте східне крило, — промовив незнайомий голос. — Сигнал надійшов звідси.

Міра затиснула рот долонею.

— А якщо механізм справді запустився? — запитав інший голос.

— Тоді ми знайдемо того, хто його активував.

Кроки наближалися.

Еліан обережно потягнув Міру за рукав і показав на вузькі двері за телескопом. Вона похитала головою, вказуючи на сумку з документами, яку він залишив біля столу.

Він заперечно хитнув головою.

Папери довелося залишити.

Вони прослизнули в сусіднє приміщення саме тоді, коли головні двері обсерваторії відчинилися.

Схованка виявилася невеликою комірчиною з вузьким вікном, що виходило на задній двір.

Міра притулилася до холодної стіни й прислухалася.

— Тут нікого, — почувся голос із сусідньої зали.

— Перевірте прилад.

— Він вимкнений.

— Тоді зафіксуйте несправність. Завтра сюди прийде технічна група.

Кроки повільно віддалилися.

Міра видихнула.

— Хто це був?

— Міська служба контролю.

— Вони шукають людей, які мають незвичайні спогади?

— Вони шукають порушення.

— Це не відповідь.

— Іншої в мене немає.

Вона роздратовано відвернулася.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Відповідаєш на запитання так, щоб виникло ще десять.

— Тоді ми з тобою добре підходимо одне одному. Ти ставиш їх дуже швидко.

Міра хотіла сказати щось уїдливе, але раптом відчула, як холоднішає її рука.

Годинник.

Вона дістала його з кишені.

Кришка була зачинена, проте крізь маленьку щілину між металевими частинами пробивалося слабке золотаве світло.

— Еліане…

Він подивився на годинник і зблід.

— Не відкривай.

— Я навіть не збиралася!

— Добре.

Вони мовчки спостерігали, як світло повільно згасало.

Потім годинник клацнув удруге.

Міра відчула легке поколювання в пальцях. На мить їй здалося, що вона чує дитячий сміх, шум дощу й жіночий голос, який тихо наспівує незнайому мелодію.

Вона різко заплющила очі.

Перед нею промайнув образ: маленька дівчинка сидить на підлозі біля вікна. На колінах у неї лежить розкрита книжка, а поруч жінка з темним волоссям поправляє їй ковдру.

Обличчя жінки було розмитим.

Але цього разу Міра відчула не порожнечу.

Вона відчула тепло.

— Мамо? — прошепотіла вона.

Образ зник.

Міра розплющила очі.

Еліан стояв перед нею, не наважуючись торкнутися її плеча.

— Що ти побачила?

Вона похитала головою.

— Не знаю.

— Ти сказала «мамо».

Міра міцніше стиснула годинник.

— Мені здалося, що я згадала її.

— Її обличчя?

— Ні. Тільки голос. І те, як вона поправляла мені ковдру.

Еліан опустив погляд.

— Це більше, ніж ти пам'ятала раніше?

— Так.

Він довго мовчав.

— Тоді, можливо, годинник не просто зберігає спогади.

— А що ще він може робити?

— Повернути те, що було втрачено.

Міра глянула на нього.

— Ти ж казав, що не знаєш, як він працює.

— Я не знаю, як він працює. Але тепер знаю, що він реагує на тебе.

— Чому?

— Це ми й маємо з'ясувати.

Ззовні знову почулися кроки.

Еліан визирнув у вузьке вікно. Двір був порожній, але біля воріт стояв чорний автомобіль із вимкненими фарами.

— Нам час.

— А документи?

— Повернемося, коли тут не буде служби контролю.

— Ти залишив там єдині докази!

— Я пам'ятаю, де саме їх поклав.

— Поки що пам'ятаєш, — тихо сказала Міра.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше