— Міро… якщо ти це бачиш… вони знову почали стирати світ.
Голос у годиннику стих.
Дівчина ще кілька секунд дивилася на кришку, сподіваючись почути продовження. Проте механізм усередині лише тихо цокав, ніби нічого незвичайного не сталося.
Вона перевернула годинник. Перевірила задню кришку, натиснула на маленьку кнопку збоку, спробувала відкрити корпус.
Марно.
— Чудово, — пробурмотіла Міра. — Спочатку невідомий голос, потім загадкове попередження. І все це в годиннику, який я ніколи раніше не бачила.
— Ти розмовляєш сама із собою?
Міра різко обернулася.
Незнайомець стояв біля входу до провулка. Темне волосся спадало йому на чоло, а довге чорне пальто зливалося з тінями будинків. Він виглядав приблизно її однолітком, хоча в його погляді було щось дивно доросле.
Міра сховала годинник у кишеню.
— А ти підслуховуєш усіх, хто проходить повз?
— Тільки тих, хто розмовляє з речами, які не повинні вміти відповідати.
Її пальці мимоволі стиснулися навколо годинника.
— Ти бачив, що сталося?
— Я чув.
— Тоді, можливо, поясниш, що це було.
— Ні.
Відповідь пролунала так швидко, що Міра навіть розгубилася.
— Ні?
— Не тут.
Він озирнувся на вулицю. Над дахами нависало звичне темне небо. У вікнах будинків горіли лампи, а вздовж бруківки тягнулися бліді смуги штучного освітлення. Місто жило так, ніби сонця ніколи не існувало.
— Тебе звати Міра Вейл? — запитав незнайомець.
Вона миттєво насторожилася.
— Звідки ти знаєш моє ім'я?
— Мене звати Еліан Роу.
— Я не запитувала, як тебе звати.
— Зате ти хочеш знати, звідки я знаю твоє.
Міра примружилася.
Він поводився так, ніби вони вже давно знайомі. А це було неможливо. Вона пам'ятала людей, з якими зустрічалася, навіть якщо не завжди могла згадати їхні обличчя через кілька років. Але Еліана Роу вона ніколи не бачила.
Принаймні так їй здавалося.
— Якщо ти прийшов мене налякати, то запізнився, — сказала вона. — Сьогодні я вже отримала достатньо дивних попереджень.
— Ти не боїшся?
— Боюся. Просто не бачу сенсу повідомляти про це кожному незнайомцеві.
Еліан уперше ледь усміхнувся.
— Тоді ходімо.
— Куди?
— Туди, де ти зможеш поставити запитання.
— А якщо я не піду?
— Тоді завтра ти забудеш, що сьогодні почула цей голос.
Міра завмерла.
— Що ти сказав?
— Ти мене почула.
— Ні. Поясни.
Еліан подивився на її кишеню, де лежав годинник.
— У цьому місті щодня хтось щось забуває. Спочатку дрібниці. Потім імена. Обличчя. Важливі події. А іноді люди забувають тих, кого любили все життя.
— Я знаю, як працює пам'ять.
— Справді? Тоді скажи мені, Міро, чому ти не пам'ятаєш обличчя власної матері?
Повітря ніби стало холоднішим.
Вона не вдарила його. Не закричала. Навіть не зробила кроку назад.
Просто дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, звідки незнайомець міг знати про те, чого вона ніколи не розповідала стороннім.
— Хто ти такий?
— Я вже сказав.
— Не смій гратися зі мною.
— Я не граюся.
— Тоді відповідай!
Її голос відбився від кам'яних стін провулка.
Еліан мовчав кілька секунд, а потім промовив:
— Я пам'ятаю сонце.
Міра мимоволі розсміялася.
Коротко й невесело.
— Усі знають про сонце. Нас цьому навчають у школі. Воно існувало до Великого Згасання, двадцять років тому.
— Ні. Тебе навчили історії, яку можна повторювати. Це не означає, що ти її пам'ятаєш.
— Сонце зникло двадцять років тому. Це факт.
— А ти бачила докази?
Міра відкрила рот, але не відповіла.
Звісно, вона бачила старі зображення. Малюнки, фотографії, сторінки підручників. На них було щось кругле, яскраве, золотаве. Люди називали це сонцем.
Проте жодне зображення не могло пояснити, як світло торкалося шкіри. Яким було справжнє тепло. Чи змінювалося небо, коли сонце піднімалося над обрієм.
Вона ніколи про це не замислювалася.
— У музеях збереглися фотографії, — нарешті сказала Міра.
— Фотографії можна підробити.
— А книжки?
— Книжки можна переписати.
— Ти хочеш сказати, що всі історики брешуть?
— Я хочу сказати, що ти не повинна вірити комусь лише тому, що він повторює одну й ту саму історію достатньо довго.
Еліан повернувся до виходу з провулка.
— Якщо хочеш дізнатися правду про годинник, ходімо зі мною.
— А якщо ти заманюєш мене в пастку?
— Тоді тобі варто було б залишитися вдома.
— Це найгірше запрошення, яке я чула у своєму житті.
— Зате чесне.
Міра зітхнула.
Вона могла піти. Могла повернутися до своєї кімнати, покласти годинник у шухляду й удавати, що нічого не сталося.
Але голос із годинника знав її ім'я.
І знав, що світ знову почали стирати.
Вона пішла за Еліаном.
Він привів її до старої будівлі на околиці міста.
Колись тут, мабуть, була обсерваторія. На це вказував величезний купол, частина якого давно обвалилася. На стінах залишилися сліди від механізмів, а над входом виднівся напівстертий напис.
Міра провела пальцями по каменю.
— Що це за місце?
— До Великого Згасання тут вивчали небо.
— Звідки ти знаєш?
— Бо читав старі записи.
— Ті самі, які можна переписати?
Еліан глянув на неї.
— Ти швидко вчишся.
Він відчинив двері.
Усередині пахло пилом, холодним металом і чимось гіркуватим. Посеред зали стояв величезний прилад, схожий на телескоп, хоча його конструкція була набагато складнішою. Навколо розташовувалися столи, завалені паперами, кресленнями та зламаними деталями.
Міра підійшла до найближчого столу.
На пожовклому аркуші було зображено місто, над яким висіло велике коло.
Сонце.
Вона впізнала його з підручників.
Проте поруч із малюнком хтось зробив позначку червоним чорнилом.
«Світло не зникло. Його відділили від нас».