Розділ 1. Спогад за сім срібняків

У місті, де ніколи не сходило сонце, навіть злодії працювали за розкладом.

О третій годині ночі закривалися пекарні.

О четвертій припиняли ходити трамваї.

А о п'ятій на головній площі починали бити дзвони, нагадуючи мешканцям, що минув ще один день, якого ніхто не побачив.

Міра Вейл ненавиділа дзвони.

Не через їхній звук. До звуку вона давно звикла.

Їй не подобалося, що дзвони щоранку переконували людей: життя триває нормально.

Ніби цілком нормально прокидатися в темряві. Ніби нормально не пам'ятати обличчя власної матері. Ніби нормально платити за лампу більше, ніж за хліб, і називати золотисте скло у вітринах сонячним світлом.

— Сім срібняків, — сказала Міра.

Чоловік навпроти навіть не підняв голови.

— П'ять.

— Тоді залишайтеся зі своїм спогадом.

Міра потягнула до себе маленьку скляну пляшечку.

Чоловік миттєво накрив її долонею.

— Зачекай.

Вона всміхнулася.

Саме так вони завжди й робили.

Спочатку торгувалися. Потім згадували, навіщо прийшли. А тоді раптом починали боятися, що втратять те, за чим самі ж прийшли.

— Шість, — буркнув він.

— Сім.

— Ти жахлива дівчина.

— Мені це часто кажуть.

Чоловік поклав на стіл сім срібних монет.

Міра перерахувала їх, сховала в кишеню й лише тоді відпустила пляшечку.

Усередині тремтіло крихітне золоте світло.

Спогад про жінку в блакитній сукні.

Її сміх. Теплі руки. Запах яблучного пирога, який вона пекла щонеділі.

Міра не знала, ким ця жінка була чоловікові. Він не пояснював, а вона не питала. На чорному ринку чужий біль коштував дорожче, коли його не обговорювали.

— Ти впевнена, що він більше не повернеться? — раптом запитав чоловік.

Міра завмерла.

— Хто?

— Спогад.

Вона повільно підняла очі.

— Ви самі вирішили його продати.

— Я знаю.

Чоловік дивився на порожні долоні.

— Просто… я більше не витримував.

Міра хотіла відповісти щось звичне. Щось про те, що пам'ять — це товар, а не благодійність. Що вона не відповідає за рішення покупців. Що в неї немає часу вислуховувати кожного, хто передумав.

Але чоловік раптом заплакав.

Беззвучно. Навіть не помітивши цього.

Міра відвела погляд.

— Якщо передумаєте, — сказала вона, — не приходьте до мене. Я не повертаю грошей.

Це була неправда.

Вона повертала.

Просто нікому про це не розповідала.

На вулиці пахло мокрим камінням і димом.

Міра натягнула капюшон і рушила вузьким провулком до своєї майстерні. Місто ще не прокинулося, але ліхтарі вже починали мерехтіти. У кожному стояла маленька скляна колба з викраденим теплом — єдиним, що замінювало людям сонячне світло.

На розі спав безпритульний хлопчик.

Поруч із ним стояла миска, в якій лежали дві мідні монети.

Міра зупинилася.

Дістала з кишені одну зі своїх семи срібних монет, поклала біля миски й пішла далі.

— Я все бачила, — почувся голос згори.

Міра заплющила очі.

Тільки не це.

На водостічній трубі сиділа чорна кішка з білою плямою на грудях.

— Ти не бачила нічого, — відповіла Міра.

Кішка позіхнула.

— Мяу.

— Саме так.

Міра продовжила шлях.

За кілька кроків вона озирнулася.

Кішка зникла.

На її місці лежала маленька біла пір'їна.

Міра нахмурилася, але підбирати її не стала.

У цьому місті краще було не торкатися речей, які з'являлися нізвідки.

Особливо якщо вони чекали, поки ти їх помітиш.

Майстерня Тавії містилася між зачиненою книгарнею та магазином, де продавали парасольки для дощу, якого не було вже одинадцять років.

На дверях висіла табличка:

«Годинники. Ремонт. Повернення часу не гарантується».

Міра любила цю табличку.

Вона нагадувала їй, що навіть Тавія, яка могла полагодити механізм із трьох уламків і старої ложки, не вважала себе всемогутньою.

Усередині пахло металом, старим деревом і чаєм.

— Ти запізнилася, — озвалася Тавія, не відриваючись від годинника.

— На вулиці ще ніч.

— У нас завжди ніч. Це не виправдання.

Міра скинула пальто, повісила його на гачок і витягнула з кишені монети.

Шість.

Вона перерахувала ще раз.

Шість.

Міра повільно згадала хлопчика на розі.

— Чорт.

— Що цього разу?

— Нічого.

Тавія нарешті підняла голову.

Її погляд затримався на Міриній кишені, потім перемістився на руки.

— Ти знову торкалася чужих спогадів голими пальцями?

— Добрий ранок і тобі.

— Міро.

— Я використала рукавички.

— Ти завжди так кажеш.

Міра вже відкрила рот, щоб відповісти, коли годинник на робочому столі раптом зупинився.

Обидві замовкли.

Це був старий кишеньковий годинник із подряпаним срібним корпусом. Тавія знайшла його на покинутій залізничній станції й відтоді безуспішно намагалася полагодити.

Він ніколи не працював.

До цієї миті.

Стрілка повільно посунулася назад.

На одне ділення.

На два.

На три.

Потім годинник клацнув.

Ізсередини долинув дитячий сміх.

Міра відчула, як холонуть пальці.

— Тавіє…

— Не торкайся.

Але було запізно.

Годинник розкрився сам.

Під склом лежала фотографія.

Молода жінка стояла посеред поля, залитого сонячним світлом. Її волосся розвівав вітер, а на обличчі грала усмішка.

Міра не могла відвести погляду.

Вона ніколи не бачила справжнього сонця.

Ніколи не бачила таких тіней.

Ніколи не знала, що світ може бути золотим.

— Звідки він узявся? — прошепотіла вона.

Тавія не відповіла.

Міра обережно торкнулася фотографії.

І світ зник.

Вона стояла на тому самому полі.

Відчувала траву під босими ногами. Теплий вітер торкався обличчя. Над головою сяяло сонце — величезне, сліпуче, справжнє.

А перед нею стояла жінка з фотографії.

Міра не бачила її обличчя чітко.