Частина VІІІ. Адресати, які не хочуть відповідати

Після того як Листоноша перестав ховатися, пошта стала значно гіршою.

Раніше в усьому цьому було хоча б трохи зручної містики. Анонімні повідомлення. Конверти без марки. Старі фото. Загадкові цифри. Люди могли чесно сказати: “Ми не знаємо, хто це робить”, — і почуватися майже невинними, як глядачі фільму, де жахи відбуваються за екраном, а ти просто тримаєш попкорн і робиш вигляд, що не сам купив квиток.

Тепер у них були імена.

Віра. Марта. Олена. Микита. Deadpost як мережа людей із добрими намірами, поганими рішеннями й такою любов’ю до пам’яті, від якої пам’яті самій іноді хотілося викликати поліцію.

І коли в хаосу з’являються імена, він перестає бути легендою.

Він стає роботою.

А робота, як відомо, значно страшніша за легенди, бо вимагає таблиць, дедлайнів, відповідальності й людей, які пишуть “а можна коротко пояснити, що сталося?”, коли коротко пояснити можна хіба що словом “катастрофа”.

Максим створив нову таблицю.

Він назвав її:

“Адресати. Статус відповіді. Межі. Ризики.”

Юлія подивилася на назву й сказала:

— У ній не вистачає слова “екзистенційні”.

— Я хотів, але таблиця й так плаче, — відповів Максим у відеодзвінку.

— Таблиці не плачуть.

— Це ти так думаєш, бо не бачила формули після людської трагедії.

Олександр, який сидів поруч із Юлією на кухні, нахилився до екрана.

— А колонка “не лізти, якщо людина сказала ні” є?

— Є, — сказав Максим. — Вона називається “відмова остаточна”.

— Занадто сухо.

— Це таблиця, а не твій внутрішній монолог.

Юлія підняла чашку з чаєм.

— Пропоную назву: “Людина послала нас до біса, і це її законне право”.

Максим на секунду задумався.

— Як примітку можна.

Олександр усміхнувся.

— Оце вже архівна етика нового покоління.

На столі лежали матеріали, які Віра й Марта передали після зустрічі біля липи. Флешки, нотатки, списки, копії листів, контакти людей, які передавали або отримували фрагменти. Марта прийшла до Максима наступного дня, як і обіцяла, принесла носії, відкрила хмарні папки, видалила копії Юлиного синього блокнота під наглядом, який за рівнем морального тиску міг би змагатися з митним контролем у пеклі.

Максим потім написав:

Видалено. Резерви перевірено. Два носії забрав. Марта не сперечалася. Виглядала як людина, яку тітка Ліда прокляла дистанційно й ефективно.

Тітка Ліда, почувши це, сказала:

— Я нікого не проклинала. Я просто подумала в її бік із повагою до справедливості.

— Це і є прокляття, — відповіла Юлія.

— Дитино, не перебільшуй. Якби я проклинала, у неї б не Wi-Fi пропав, а совість увімкнулася без пароля.

Після повернення синього блокнота Юлія не відкривала його три дні.

Він лежав у прозорому файлі на полиці, окремо від коробки 17/4. Олександр не торкався. Навіть поглядом намагався торкатися обережно, що виглядало майже смішно: дорослий чоловік, який міг перенести коробки з гуманітаркою, сперечатися з волонтерами, витримати листи від мертвих, тепер проходив повз старий блокнот так, ніби це був сплячий дракон у синій обкладинці з планетою.

— Ти боїшся його більше, ніж я, — сказала Юлія одного ранку.

Олександр саме ставив чайник.

— Я поважаю приватну власність.

— Сашо.

— Добре. Боюся.

— Чого?

Він обернувся.

— Що там я. Але не той, ким я хочу себе пам’ятати. А той самовпевнений хлопець, який дивився на тебе так, ніби мав право.

Юлія повільно всміхнулася.

— Ти й зараз іноді так дивишся.

— Зараз я принаймні запитую дозволу.

— Не завжди словами.

— Ти скаржишся?

Вона хотіла відповісти щось саркастичне. Але він стояв у ранковому світлі, босоніж, у темній футболці, з розпатланим волоссям, і дивився на неї саме так — ніби вона була не текстом, не архівом, не жінкою з чужими листами в руках, а живою людиною, яку хочеться торкнутися, але не привласнити.

Це було небезпечно.

Ніжність узагалі небезпечна. Вона приходить без попередження, сідає поруч із тобою на кухні й робить вигляд, що просто тримає чашку.

— Ні, — сказала Юлія. — Не скаржуся.

Він підійшов ближче.

— Тоді?

— Тоді чайник закипає.

— Чайник може почекати.

— У нашій квартирі вже всі чекають: листи, блокнот, мертві, живі, тітка Ліда з пиріжками. Не додавай чайник до списку постраждалих.

Він засміявся, але все ж поцілував її. Коротко. Не надто. Так, щоб нагадати: між ними ще є життя, навіть коли вся квартира заставлена доказами чужих невисловлених речень.

Цього ранку вони мали почати новий етап.

Не читати листи.

Не розкривати таємниці.

Не шукати Листоношу.

А говорити з адресатами.

І саме це виявилося найважчим.

Бо лист, навіть найстрашніший, мовчить, поки ти його не відкриєш. Людина — ні. Людина може сказати: “Не треба”. Може заплакати. Може розсердитися. Може кинути слухавку. Може попросити більше не дзвонити. Може спитати: “Хто вам дав право?” — і цього разу відповідь “архів пам’яті” вже не звучатиме благородно. Вона звучатиме як чиновницький штамп на чужій рані.

Першою в списку була Лариса Мельник, сестра Петра.

Олександр сам попросив зателефонувати їй.

Не Юлія. Не Марина. Не Максим.

Він.

Юлія бачила, як йому важко. Лист Петра був ще свіжий, як синяк, до якого не можна торкатися, але все одно торкаєшся випадково кожним рухом. Олександр сидів за столом, перед ним лежав телефон, лист Петра у файлі й чашка чаю, яку він не пив.

— Можеш передумати, — сказала Юлія.

— Знаю.

— Можеш попросити мене говорити.

— Знаю.

— Можеш...

— Юлю.

— Що?

— Я зараз або подзвоню, або ти турботою доведеш мене до втечі в ремонт ванної.

Вона підняла руки.

— Мовчу.