Частина VІІ. Листоноша більше не ховається

Після листа Петра Мельника Юлія вперше за довгий час не хотіла відкривати пошту.

Це було професійно принизливо.

Людина, яка добровільно створила архів утраченого міста, збирала чужі голоси, розпаковувала пам’ять, сортувала біль за папками й іноді називала це культурною місією, раптом зранку сиділа за кухонним столом, дивилася на ноутбук і думала: може, сьогодні місто помовчить?

Місто, звісно, не помовчало.

Міста взагалі погано слухають прохання, особливо якщо колись уже навчилися писати.

На пошті архіву висіло нове повідомлення від deadpost.

Тема:

“Не шукайте мене там, де зручно”

Юлія не відкривала його три хвилини.

Олександр у цей час стояв біля плити й робив каву з таким серйозним виглядом, ніби від точності процесу залежала не якість напою, а стабільність країни. Після листа Петра він став трохи тихішим, але не зниклим. Це була важлива різниця. Раніше його мовчання мало двері, замки й табличку “не входити, бо всередині чоловіча трагедія робить ремонт”. Тепер воно було схоже на кімнату з відкритим вікном: не завжди легко зайти, але вже видно світло.

Він досі носив лист Петра в голові. Юлія це бачила. Інколи серед дня Олександр раптом завмирав, наче згадував фразу: “Випусти старого. Мені тісно.” Інколи торкався кишені, хоча там нічого не було. Інколи брався лагодити речі, які не потребували ремонту, і Юлія м’яко, але твердо вилучала в нього викрутку, як небезпечний предмет у людини, що хоче полагодити не полицю, а власну провину.

— Якщо ти ще раз підкрутиш ту шафку, вона подасть на нас заяву, — сказала вона напередодні.

— Вона скрипить.

— Вона має право. У неї теж життя не цукор: стоїть у квартирі, де листи мертвих приходять частіше, ніж нормальні новини.

— Я можу її полагодити.

— Сашо, це не шафка. Це ти.

Він тоді зупинився, подивився на неї й сказав:

— Дуже неввічливо з твого боку бути правою.

— Я тренувалася.

Тепер він варив каву.

Юлія дивилася на тему листа.

Не шукайте мене там, де зручно.

Фікус Степан стояв у кутку кухні з виглядом рослини, яка давно підозрювала, що людство саме винне в усьому, бо не вміє своєчасно скидати листя й починати сезон спокою.

Маленька липа на підвіконні тягнула новий листочок до світла.

— Відкривай, — сказав Олександр.

— Ти навіть не дивишся.

— Я бачу твою спину.

— І?

— Вона читає тему листа вже третю хвилину й думає, що якщо достатньо довго дивитися, повідомлення саме вибачиться й зникне.

Юлія повернулася до нього.

— Моя спина просить не психоаналізувати її до кави.

— Твоя спина живе з чоловіком, який учиться говорити вчасно. Нехай звикає.

Вона хотіла вколоти його чимось про погану каву, але він поставив перед нею чашку, нахилився й поцілував у потилицю.

Коротко.

Тепло.

Занадто ніжно для ранку, у якому анонімна пошта знову готувала моральне мінне поле.

— Ти сьогодні небезпечно милий, — сказала Юлія.

— Це побічний ефект листів від мертвих.

— Треба внести в протокол.

— “Після сильного емоційного удару можливе короткочасне покращення чоловічої комунікації.”

— Не надто оптимістично?

— Зате науково обережно.

Юлія усміхнулася й відкрила лист.

У тілі одразу стало тихо.

Не зовні. Зовні все було як завжди: кухня, чашки, світло, стіл, коробка 17/4 у закритому архівному контейнері, стікер на ноутбуці “Ти не чернетка”, який Олександр наклеїв після фальшивого листа. Але всередині вона знову відчула той знайомий холод паперу.

У листі було кілька рядків.

Ви вже знаєте, що Листоноша — не одна людина. Добре. Запізно, але добре.

Сьогодні о 18:00. Сквер біля старого кінотеатру “Київська Русь”. Лавка біля липи. Не символічно. Просто там менше камер і краща шаурма поруч.

Прийдіть утрьох: Юлія, Олександр, Марина. Без Максима. Він надто добре думає про техніку. Без тітки Ліди. Вона надто добре думає про себе.

Листоноша більше не ховається. Але це не означає, що вам сподобається обличчя.

Юлія перечитала двічі.

Олександр стояв за її плечем.

— Ні, — сказав він.

— Ти ще не знаєш, на що кажеш ні.

— На все. Оптово. Я сьогодні економлю час.

— Там написано прийти.

— Саме тому ні.

— Там написано утрьох.

— Саме тому подвійне ні.

— Там написано без Максима й тітки Ліди.

— Оце вже причина викликати поліцію, армію й тітку Ліду окремо.

Юлія не втрималася й засміялася.

— Уявляєш її реакцію?

— Уявляю. Вона скаже, що якщо її не запрошують, значить, люди планують робити дурниці без нагляду. І буде права.

— Вона майже завжди права.

— Не кажи цього вголос. Вона відчує через містичний канал районного масштабу.

Телефон Юлії завібрував.

Повідомлення від тітки Ліди:

Що там у вас? Мені зранку не подобається тиск, погода і тиша від вас. Це підозріло.

Олександр подивився на екран.

— Пізно.

Юлія відповіла коротко:

Є новий лист. Поки читаємо. Не панікуй.

Відповідь прилетіла за десять секунд.

Я не панікую. Я організовано передчуваю дурню. Це різні речі.

Олександр забрав телефон із її рук.

— Не треба їй поки все показувати.

— Вона нас з’їсть.

— Вона нас і так з’їсть. Питання — до чи після зустрічі.

— Ти вже погодився на зустріч?

— Ні. Я просто реаліст. Ти все одно підеш.

Юлія відклала чашку.

— Я можу не піти.

Він подивився на неї.

Вона витримала три секунди.

— Добре, не можу.

— От бачиш.

— Але ти не мусиш.

— Не починай.

— Сашо.