Частина ІІІ. Тітка Ліда і поштовий трибунал

Тітка Ліда приїхала до них у суботу о дев’ятій ранку з двома пакетами, старою папкою на зав’язках і таким обличчям, ніби збиралася не в гості, а на засідання військового трибуналу проти всесвітньої дурості.

Першим пакетом вона вдарила Олександра по руках, коли той спробував допомогти.

— Не чіпай, — сказала вона. — Тут пиріжки. Вони пережили дорогу, київську маршрутку, одного чоловіка з рюкзаком і мою ненависть до вашого ліфта. Не треба їм ще й чоловічої ініціативи.

— Доброго ранку, тітко Лідо, — сказав Олександр.

— Ранок буде добрий, якщо ви їли.

— Ми...

— Не бреши. У тебе обличчя голодного інженера душі. Це страшне видовище: людина ще жива, але вже хоче все лагодити й нічого не розуміє.

Юлія стояла в коридорі в светрі Олександра, з чашкою чаю в руці й волоссям, зібраним так, ніби воно теж брало участь у розслідуванні, але на умовах повного хаосу.

— Тітко Лідо, ти казала, що просто заїдеш.

— Я й заїхала. Просто “заїхати” — поняття широке. Можна заїхати на чай, можна заїхати людині по голові правдою. Я сьогодні універсальна.

Другий пакет вона поставила на підлогу.

З нього визирала банка солоних огірків, згорток із сирниками, коробка печива й маленький термос, підписаний маркером: “Не чіпати без потреби. Потреба — це я.”

Олександр прочитав напис і тихо сказав:

— У неї навіть термос має юридичний статус.

— У нормальному домі все має статус, — відрізала тітка Ліда. — Бо інакше приходять люди, відкривають чужі листи, читають чужі щоденники, закохуються в кого не треба, а потім кажуть: “Ми не знали”. Знали. Просто думали, що пронесе.

Вона пройшла на кухню так, ніби квартира була не Юлії й Олександра, а тимчасово окупованою філією її особистого штабу. Поставила папку на стіл. Зняла пальто. Оглянула простір.

На кухонному столі вже лежали роздруківки: скан конверта, фальшивий лист від імені Юлії, нотатки Максима, список можливих фрагментів із синього блокнота, стара фотографія липи, схема двору й кілька аркушів із великими написами Олександровим рівним почерком:

Не читати без згоди.
Не робити висновків без перевірки.
Не бити невідомого Листоношу до встановлення особи.

Останній пункт додала Юлія.

Максим, який сидів біля ноутбука з кавою, побачив тітку Ліду й підвівся.

— Доброго ранку.

Тітка Ліда примружилась.

— Це Максим?

— Так.

— Той, що в комп’ютерах розбирається?

— Намагаюся.

— Не скромничай. Скромні люди нічого не знаходять. Сідайте. Всі сідайте. Сьогодні в нас буде поштовий трибунал.

Олександр обережно поставив на стіл чашки.

— Це офіційна назва?

— А що? “Нарада з питань незаконного використання чужих почерків і морального неподобства” довго. А “поштовий трибунал” — коротко, красиво і трохи лякає. Саме те, що треба для пам’яті. Пам’ять, діти, має лякати. Інакше її починають клеїти на листівки з голубами.

Юлія сіла біля Олександра.

Він одразу, майже непомітно, посунув до неї тарілку з пиріжком. Вона подивилася на нього.

— Серйозно?

— Ти не снідала.

— Ти перетворюєшся на мою маму.

— Твоя мама принаймні годує краще, ніж я варю каву.

— Самокритика тобі пасує.

— Мені багато що пасує.

— Особливо мовчання в критичні моменти?

— Низько, Юлю.

— Зате історично точно.

Він усміхнувся куточком губ.

Це була їхня нова форма близькості: колоти одне одного не для того, щоб поранити, а щоб перевірити, чи обидва ще живі. Після фальшивого листа Юлія прокинулася з відчуттям, що хтось залишив її без шкіри. Їй здавалося, ніби старий синій блокнот із планетою лежить десь у чужих руках, і чужі пальці гортають її підліткові фрази про Олександра, про вокзал, про страх, про його куртку, про те, як вона хотіла, щоб він сказав “не їдь”.

Це було соромно.

Ні, не так.

Соромно було б, якби вона зробила щось погане. А тут було гірше: її зробили доступною без її згоди. Розкрили не тіло, а голос. І Юлія несподівано зрозуміла, що голос іноді інтимніший за тіло. Тіло можна загорнути в сорочку Олександра, у ковдру, у його руки. А старий голос, якщо його вкрали, уже не загорнеш.

Олександр відчував це.

Він не казав багато. Не ліз із терапевтичними промовами, від яких у Юлії зазвичай починалася алергія на людяність. Просто тримався ближче. Торкався її плеча, коли проходив повз. Залишив їй на ноутбуці новий стікер:

Ти не чернетка. Тебе не можна редагувати без дозволу.

Юлія прочитала його вранці й розплакалася.

Потім накричала на нього за те, що він надто влучний.

Потім поцілувала.

Потім заявила, що стікер залишиться, але автор не має зазнаватися.

Олександр сказав, що автор скромний, але готовий до премії в категорії “чоловік, який нарешті вчасно сказав щось нормальне”.

Премію він отримав пізніше, на кухні, між холодною кавою й розсипаними роздруківками. Без офіційної церемонії, але з достатньою кількістю доказів взаємної симпатії.

Тепер, коли тітка Ліда розкладала на столі свою папку, Юлія бачила, як Олександр намагається поводитися спокійно. Його спокій знову був надто акуратний: чашки рівно, папери по лінії, плечі напружені. Він теж боявся. Не тільки за неї. За себе. Бо якщо хтось мав її блокнот, то міг мати й інші речі. Листи. Записки. Фото. Щось із майстерні його батька. Щось, що він не хотів бачити. Або, що ще гірше, хотів.

Тітка Ліда відкрила папку.

Всередині були аркуші в клітинку, старі фотографії, вирізки, якісь списки, кілька поштових квитанцій і один целофановий пакетик із ґудзиком.

Максим нахилився.

— Це що?

— Доказ.

— Ґудзик?

— Молодий чоловіче, не робіть обличчя людини, яка недооцінює ґудзики. Через ґудзики розпадалися сім’ї, палали ревнощі й викривалися романи. Просто історики соромляться це визнавати, бо їм подавай війни, імперії й документи з печатками. А життя часто тримається на ґудзику, який знайшли не в тій кишені.