ДЕРЕВНЕ МІСТО

Їхній невеликий загін, що складається з команди вчених і групи досвідчених солдатів короля, повільно спускався по трапу, поринаючи в холодні обійми цього стародавнього та таємничого міста. Крига тріщала під їхніми кроками, а вітер, здавалося, проникав до самих кісток. Ніхто не вимовляв жодного слова, кожен був занурений у свої думки, вдивляючись у нескінченні крижані простори.

Місто виглядало мертвим. У його стінах і вежах не було жодної ознаки життя. Високі будівлі, що похилилися, здавна були заморожені в холоді, ніби час зупинився тут назавжди. Від кожної будівлі, від кожного перехрестя віяло пітьмою та холодом.

Але Джонатан відчував, що це не так. Усередині щось підказувало, що це місто приховує таємницю, яку неможливо помітити на перший погляд. Під мертвою поверхнею ховалося життя, нехай і дивне, інше, що не піддається пояснення. Його інстинкти кричали, що вони тут не одні.

Куди не подивися — скрізь був лід і холод. Гладкі, блискучі стіни будинків були вкриті віковою паморозі, а мостові замерзли до дзеркал, що відбивають похмуре небо. Навіть повітря здавалося застиглим, ніби саме місто утримувало час у своїх крижаних обіймах.

Тут не було навіть сонця. Небо над ними являло собою темну сіру пелену, з якої не просочувався жоден промінь світла. Все навколо тонуло в сутінках, нагадуючи про неминучу ніч, що, здавалося, тут тривала вічність. Джонатан озирнувся, щоб переконатися, що решта теж це бачать — цей зловісний, потойбічний світ, що відкривався перед ними.

Його погляд знову звернувся до Лейри, фігури, яка ніби ширяла над цим світом. Вона здавалася невід'ємною частиною цієї крижаної порожнечі, але в її очах Джонатан вловив щось більше - знання і силу, які могли ховатися тільки в тому, хто знає секрети цього міста.

Джонатан міцніше стиснув ремені рюкзака. Він відчував, що попереду на них чекає щось більше, ніж просте дослідження руїн. Це місто було не просто старим і занедбаним — воно було живе, і вони вторглися до його таємниць.

Марк, йдучи попереду групи, зупинився і махнув рукою, вказуючи на шпиль, що височив попереду, який ніби пронизував сіре небо.

"Бачите цей високий шпиль?" — його голос пролунав у тиші, і вся команда інстинктивно повернула голови у вказаному напрямку. - "Ми прямуємо туди. Можливо, там є укриття."

Джонатан придивився до цієї споруди. Шпиль височів над іншими будівлями, немов самотній сторожовий пост, який спостерігав за всіма, хто насмілився наблизитися до цього місця. Він був покритий льодом, але в його контурах відчувалася якась міць і велич, які місто, схоже, не втратило навіть після віків забуття.

Загін рушив далі, продираючись крізь крижані бар'єри та сніг, немов опираючись самій природі цього місця. Марк очолював колону, ведучи їх впевнено до шпиля, хоч кожен крок давався насилу. Джонатан йшов трохи позаду, не відриваючи погляду від споруди, до якої вони прямували. У його голові розігрувалися різні сценарії того, що їх може очікувати всередині.

"Тримайтеся разом і будьте напоготові", - крикнув Марк, коли вони почали наближатися до шпиля. - "Ми не знаємо, що тут може статися."

Але навіть незважаючи на це попередження, Джонатан не міг позбутися відчуття, що цей шлях уже був для нього вирішений наперед. Наче сама доля привела їх сюди, до цього стародавнього міста, щоб раз і назавжди розкрити його таємниці.

Загін, ведений Марком, продовжував рухатися через стародавнє місто, яке з кожним кроком здавалося все більш чужим і зловісним. Крижаний вітер вив між зруйнованими будинками, несучи з собою луну минулого. Крига під ногами потріскувала, і кожен крок віддавався в тиші, як удари молота.

Джонатан йшов у середині групи, уважно вдивляючись у тіні, що ховаються за масивними колонами та уламками стін. Все навколо було вкрите інеєм, наче час завмер тут надовго. Його серце билося швидше, відчуття тривоги не залишало його, але він намагався зберігати спокій заради команди. Однак щоразу, коли він піднімав очі на високий шпиль попереду, холодний піт пробігав його спиною.

Супутники Джонатана, як і він сам, були пригнічені атмосферою цього похмурого місця. Їхні обличчя були напружені, а руки інстинктивно тяглися до зброї, незважаючи на відсутність явної загрози. Навколо не було жодних звуків, крім їхніх кроків та завивань вітру. Місто здавалося мертвим, але кожен з них відчував, що за цим мертвим спокоєм ховається щось живе, давнє та небезпечне.

Коли вони наблизилися до шпиля, його розміри вразили уяву. Він височів над ними, як гігантська колона, що ніби йде прямо в небо. Його поверхня була вкрита стародавніми письменами, які неможливо було розібрати під товщею льоду. Ці знаки, мов забуті символи іншої цивілізації, викликали трепет і страх.

"Неймовірно" - прошепотів хтось із команди, заворожений величчю цієї споруди.

Джонатан не міг відірвати погляд від шпиля. Він не просто був високий і значний - здавалося, що він буквально притягував до себе, наче магніт. Його думки знову повернулися до жінки з його сну. Це місто, це шпиль... все це ніби оживало в його пам'яті, як давно забуті образи.

Марк вказав на вхід, що веде вглиб шпиля — темний прохід, схований від вітру. "Ми зайдемо всередину. Можливо, там ми знайдемо відповіді" - його голос був твердий, але в ньому звучала нотка невпевненості, яку Джонатан не міг не помітити.

Загін рушив до входу, обережно спускаючись обмерзлими сходами. Усередині шпиля повітря було трохи тепліше, але не менш холодним. Вузькі коридори, вирубані в твердій породі, були настільки старими, що час здавався ще реальнішим і загрозливішим. Стіни покривала паморозь, але під нею можна було побачити загадкові знаки, які ніхто не міг прочитати.

У цьому місці все було пронизано таємницею, ніби сам простір зберігав відповіді на питання, які вони ще не встигли поставити. Джонатан відчув, як його серце стислося від очікування неминучого — тут, у цьому древньому місті, на них чекало щось велике й жахливе, і він не міг втекти від цього.