Фіолетові пелюстки
Даріне Атана сиділа за столом, обхопивши голову руками, і слухала.
Їй дуже хотілося закрити вуха долонями, вигнати того, хто говорив, і лягти спати. Може, після цього світ знову стане звичним та зрозумілим.
— Тож Сарана та його братів ми вирішили не чіпати. Хлопчики мають рацію. Або ми зараз його спіймаємо за руку, або маємо всі шанси одержати такого, зберігача. Стежити за ним цілодобово будемо. Чутки, які обов'язково підуть після виступу Хіята Дакка, обережно підігріватимемо. Також ми підготуємо захисні амулети та зброю. Тому що є невеликі шанси, що ця ситуація може вилитися у конфлікт. Поки що не дуже зрозуміло з ким, але якщо стеження дасть результати…
Голова Ради сиділа і розуміла, що Ільтар як завжди має рацію. Поклик, кинутий тим, у кому тече кров зберігачів з інших міст, був дуже поганою ідеєю. І ця хвиля справді не принесе нічого доброго. Самі собі створили проблему, намагаючись вирішити ту, якої можливо поки що немає.
Яка несусвітня дурість. А головне, всі підтримали, навіть Рада проголосувала одноголосно.
— До гостиного дому, в якому живе Вельда, було послано слідячих і захисників. Що б там не трапилося, вони встигнуть відреагувати. Але ми, як і раніше, наполягаємо на тому, що пересування містом для цієї дівчинки слід обмежити. Щоб її не образити, можна дати завдання групі супроводу. Нехай її водять по вулицях, що охороняються. Маршрути надаватимемо їм щоранку.
Атана подумала про те, що батькові рудого нахаби все-таки варто написати. Вони справді можуть не знати про її таланти. Вони цим не займаються, тому навряд чи могли виявити в дитині вміння чути мертвих. А потім дівчинка підросла, стала дивно поводитися, лізти, куди не можна, і в ній остаточно розчарувалися. Може й дарма.
— Також ми…
Голову Ради зараз хвилювала лише одна проблема. Як тепер скасувати проклятий поклик? Адже чим більше кандидатів у місті з'явиться, тим більше неприємностей вони завдадуть. А кандидати приходитимуть рік за роком, поки місто когось не вибере.
Якщо вірити Ільтару, всі ці ходіння будуть марними.
Порожня трата часу та купа неприємностей, ось що приніс поклик.
Атана зітхнула, випросталась і спробувала вдати, що чує, що їй кажуть.
Ільтар як завжди правий. І в тому, що дану колись обіцянку слід виконати, теж має рацію. А це проблема складніша, ніж те, як скасувати поклик. Така сама нерозв'язна.
Може, слід сподіватися на удачу?
Хіят перебирав камінці. Напівкоштовні, різної форми, величини та кольорів. Половини назв цих каменів він не знав, просто довірився відчуттям. Вони його вели. Підказували. Підганяли.
Так, ось цей синій, схожий на скло.
А до нього шматочок оніксу, уламок загострений з одного боку.
Наступне котяче око.
І ось цю горошину із бірюзи. Намистину. Здається, вона колись була частиною сережки Діли. А потім одна сережка загубилася, а другу опікунка перекладала з полиці на полицю, поки дротина, на якій висів камінчик, не зламалася.
За бірюзою має бути темний камінь. Темно-зелений. Ось цей, чию назву Хіят не знав.
І ще один невідомий йому камінь. Коричневий, із золотими іскорками.
І ще рожевий кварц.
А останній — молочно-білий овальний камінчик, завбільшки з ніготь. Він найбільший і найміцніший. Гарна замикаюча ланка.
— Що це? — похмуро запитала Вельда, яка спостерігала за підбором каміння.
Вельді було незатишно. Їй не подобався будинок. Неправильний будинок. У правильних будинках біля порога не ростуть соняшники з упущеного насіння. І гарбузові батоги не обплітають забуте на клумбі відро. І з обох боків доріжки не росте кропива.
Ще в правильних будинках не буває на ганку фарби, що облупилася. І старих обшарпаних килимків на подряпаному паркеті теж не буває. І таких старих крісел, в якому Вельда сиділа, теж не може бути. У нього ж вицвіла оббивка, і підлокітник хитається. Що це за мотлох?
А ось господарів все влаштовує. Якби Вельда знала про це заздалегідь, нізащо не погодилася б піти в гості. Але вона не знала. І їй було цікаво. Вона ніколи не ходила у гості до малознайомих людей. Тепер через свою цікавість сидить у старому кріслі, п'є яблучний сік, як маленька, і спостерігає за водяником, що розтягнувся на підлозі і перебирає якийсь мотлох.
Ладай притис палець до губ, вимагаючи тиші. Вельда хмикнула і продовжила пити сік. Все одно зайнятися більше нема чим. Міські маги щось вимірюють, і через це доводиться байдикувати, щоб їм не завадити.
Хіят зібрав непотрібне каміння у дерев'яну скриньку. Закрив її, перев'язав мотузкою і поставив убік. Вісім відібраних каменів він поклав перед собою один за одним у тому порядку, в якому їх знайшов.
— Дивись уважно, — прошепотів Ладай, сівши на підлозі поряд із безглуздим старим кріслом.
Охоронець Вельди теж на підлозі сидів, немов у цій кімнаті не було стільців.
Дівчинка знову хмикнула, відпила соку і почала дивитися.
Хіят сидів із заплющеними очима, тримаючи долоні над камінчиками. І нічого не відбувалося. Досить довго не відбувалося, Вельда вже збиралася запитати, на що саме дивитись, коли камінці заворушилися як живі. Вони присунулися один до одного, завмерли і почали огортатися туманом. Різнокольоровим туманом, в колір каміння. Коли туман став зовсім густим, він різко посвітлішав, витончився і перетворився на нитки, що обплітали камінці і скручувались між собою. Ще мить, і нитки набули матеріальності, хоч і залишилися такими ж напівпрозорими.
— Готово! — широко посміхнувся Хіят і розплющив очі.
— Що готове? — спитала Вельда.
Їй хотілося доторкнутися пальцем до різнокольорових ниток, але вона намагалася стримуватись. Адже це непристойно — виявляти таку цікавість.
— Захисник, — сказав Хіят. — Не знаю, наскільки сильний, тут багато залежить від самого каміння. Але те, що він витримає щонайменше один удар чистою силою — факт.