Місто. Історія Ріки

Розділ 19 «Двері, які не зачиняють»

 

До Житлових приміщень мене провели вже в сутінках. Охоронець дочекався, поки я переступлю поріг холу, стримано кивнув і відразу пішов. До вечері залишалося хвилин двадцять, але я вирішила пропустити її. Адже не була певна, що зможу спокійно дивитися на Бетті за ґратами. На сьогодні мені цілком вистачило потрясінь. До того ж мене не полишало передчуття, що Бенґ неодмінно влаштує з цього чергове видовище для Флоріана. А якщо той черв'як дозволить собі щось утнути чи ляпнути зайвого... Назад ми повеземо його в чорному пакеті.

Двері кабінету Головної по поверхах були відчинені, усередині горіло світло, проте МакКей навіть не підвела очей, коли я проходила повз.

На нижньому поверсі панувала тиша. Під стелею рівномірно світили лампи, заливаючи приміщення звичним блакитним сяйвом. Чомусь тепер воно здавалося особливо нестерпним, наче сильніше тиснуло на скроні, ніж уранці. Певно, тому, що тепер я знала, яку роль воно відігравало в житті мешканців Колонії.

Увійшовши до кімнати, я зачинила за собою двері й неквапливо провела долонею по обличчю, силкуючись позбутися втоми. Погляд мимоволі ковзнув до куточка над одвірком. Маленька чорна цятка нікуди не зникла. Однак тепер мені ввижалося, що всередині неї мерехтіла крихітна червона крапка. Я кліпнула — і вона зникла. Ще трохи вдивлялася в темний куточок, а зрештою вирішила, що це просто втома дається взнаки.

Я підійшла до свого ліжка, розстебнула тактичний жилет і зняла його, після чого потягнулася до шафки, щоб прибрати спорядження. Та, відчинивши дверцята, завмерла. На верхній полиці лежали речі, яких там раніше не було: невеликий згорток сірої тканини та ліхтарик. Я двічі за сьогодні відчиняла цю шафку, і обидва рази вона була порожньою. У цьому я не могла помилятися — пам'ятала так само чітко, як власне ім'я.

Кілька секунд я просто дивилася на згорток, не наважуючись до нього доторкнутися. Зрештою обережно розгорнула тканину. Усередині лежав ключ. Старий, важкий, із потертою голівкою та майже стертими зубцями. Я відразу його впізнала. Це був той самий секретний ключ, яким я колись користувалася. Він відмикав двері, що вели до підземних тунелів.

Я нервово проковтнула.

Під ключем лежав складений учетверо аркуш паперу. Я обережно розгорнула його. Текст був написаний рівними друкованими літерами. Так зазвичай пишуть ті, хто не хоче залишати жодних зачіпок для встановлення особи.

«Усе, що тобі потрібно знати, лежить там, де ти вже колись шукала правду. Службові двері всередині Головної Будівлі Адміністрації не зачиняють: Начальник упевнений, що повз Охорону й миша не пролізе. Старий хід відкрито. Мапа нижче. Ступай тихо. Повернися до світанку.»

Під текстом була мапа, акуратно намальована олівцем, лаконічна, без зайвих позначок, але достатньо зрозуміла. На ній були позначені тунелі, наш підвал, місце розташування замка та відгалуження від старого маршруту в бік Бібліотеки. Однак далі, там, де в моїй пам'яті був лише глухий кут, лінія не обривалася, а тяглася вперед і впиралася у квадрат із підписом «Гол. Буд.». Поряд виднілася стрілка, спрямована вгору, та крихітне зображення драбини.

Про цей прохід я нічого не знала. Добре пам'ятала обвал на тому місці й те, як я колись намагалася розгребти уламки, що перекривали шлях, та зрештою здалася, бо пробратися далі було неможливо.

Я ще раз повільно перечитала записку. Натяк був цілком очевидним: мене спрямовували до Архіву. Саме там ми з Редом минулого разу натрапили на чимало відомостей про себе та друзів. Однак навіть після того, як ми переглянули всі знайдені матеріали, багато чого залишилося незрозумілим: окремі факти не складалися в логічну послідовність, а між подіями бракувало важливих ланок. Можливо, ми просто не знайшли всіх документів. Або не там шукали.

Але хто міг залишити мені це послання? Ферлес? Поетрі? МакКей із її незбагненним поглядом? Жоден із них не здавався мені людиною, яка зважилася б на подібний ризик заради мене. Особливо тепер, коли кожен необережний крок міг мати наслідки.

На думку раптом спали Кристаль і Сінг. Та я відразу відкинула цю здогадку: вони зникли надто давно. А потім на мить припустити, що це міг бути Ред, однак і цю думку поспішила придушити. Не хотіла знову чіплятися за надію, яка могла виявитися черговою ілюзією.

Може, це людина, про чиє існування я навіть не здогадувалася?

Та хто б це не був, він не просто знав, що я перебуваю в Колонії, а й заздалегідь подбав про те, щоб послання потрапило мені до рук. Ба більше, ця людина, здається, не сумнівалася, що я зрозумію натяк і скористаюсь залишеними підказками.

А якщо це пастка? Хоча хто став би готувати її настільки ретельно, аж до детальної мапи й старого ключа? А може, це чергова перевірка?

Бенґ наказав відкривати вогонь без попередження по кожному, кого помітять на території Колонії після Відбою. А тепер невідомий відправник фактично підштовхував мене порушити цей наказ і знову вирушити туди, де минулого разу мене спіймали. Ризик був очевидним, та перспектива повернутися до Архіву виявилася надто спокусливою.

Я втретє перечитала записку, затримавши погляд на останньому реченні. До світанку. Отже, часу було обмаль.

Я вирішила: піду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше